ЗМІСТ І. Вступ. ІІ. Українська дерев’яна архітектура. Типізація українського дерев’яного будівництва. ІІІ. Дерев’яна архітектура Покуття. Дерев’яна архітектура Коломиї. Дерев’яна архітектура Коломийщини. ІV. Висновки V. Додатки Література
ВСТУП українська
архітектура подолала багато труднощів на шляху свого розвитку. В житті
нашої країни було кілька історичних періодів кожен з яких мав свої
особливості, що істотно впливали на творчу спрямованість архітектури.
Характерною рисою в розвитку української архітектури є широке
використання синтезу мистецтв. Архітектура спадщина нашої
Батьківщини багата і різноманітна. Нестримно спливають століття. У
вогні пожеж і запеклих воєн гинули твори митців і будівничих. На місці
старий виростали нові міста і села. Чим більша від нас епоха, тим менше
ми знаємо про неї, тим важче нам зрозуміти життя і інтереси людей тих
часів. Але кожна епоха залишає свідків, що красномовно розповідають нам
про неї. Ці свідки пам’ятки архітектури, які найміцніше протистоять
натискам часу. Архітектура – галузь людської діяльності, що
характеризує рівень розвитку продуктивних сил, характер виробничих
відносин, архітектура може дати уявлення про особливості культури,
художні смаки та естетичні ідеали суспільства. Пам’ятки
архітектури, залишені нам творцями минулих епох, становлять вагому
частину багатої культурної спадщини України. Вони свідки життя народу і
розвитку його національної культури, відіграють важливу роль у пізнанні
історії, вихованні почуття патріотизму і відданості своїй землі. Творіння
архітектури – це частина матеріального середовища, в якому живе і
працює людина. Архітектурні споруди завжди мали вплив на умови праці та
відпочинку людей. Залежно від соціально-політичних умов рівня
будівельної техніки, наявності будівельних матеріалів,
природно-кліматичних факторів народні майстри зводили різноманітні за
функціональним призначенням будівлі та споруди. Зодчі як камертони
першими відчували зміни в суспільстві, найповніше відбивали його запити
і культуру. Кожна доба, кожне покоління по-своєму оцінює
історико-архітектурну спадщину, знаходячи відповіді саме на ті питання,
які постають перед суспільством, відкриваючи в ньому нові грані, ще не
пізнані та належно не оцінені. Характерно, що з розширенням, досліджень
пам’яток архітектури, урахуванням їх регіональних особливостей,
стильових характеристик та інших факторів усе чіткіше вирізняються риси
архітектури українського народу як однієї з важливих частин його
культури. Пам’ятки історії й архітектури України – це невід’ємна
частина світової культури. Пам’ятки архітектури України зазнали
значних втрат у довоєнні роки. Замки, монастирі підривали, розбирали.
Близько 90% церков, костьолів були зруйновані. Охорона пам’яток
історії та культури на Україні стали однією з актуальних проблем
сьогодення. Необхідність відродження національної культури, реставрації
пам’яток архітектури ще гостріше постала після проголошення
суверенітету України 1 грудня 1991 р.
УКРАЇНСЬКА ДЕРЕВ’ЯНА АРХІТЕКТУРА Українська
дерев’яна архітектура має тисячолітні традиції. Протягом багатьох віків
у процесі невпинного розвитку і вдосконалення відбираються
найдоцільніші прийоми і форми. Саме вони лягли в основу рис народної
архітектури. І саме в цій архітектурі з найбільшою силою виявився
будівничий геній народу. Народна дерев’яна архітектура, як і народне
мистецтво, в усі часи були тими життєдайними джерелами, звідки черпали
натхнення багато видатних митців. На жаль дерев’яні споруди не
довговічні. Тому в областях, де ворожі навали і війни вогняним потом
прикочовують по наших містах і селах лишилося дуже мало пам’яток
дерев’яного будівництва. Народні майстри здебільшого ставили дерев’яні
церкви на таких місцях, де б вони гармонійно доповнювали ландшафт.
Велике вміння обирати місця для споруд з давніх-давен переходило від
покоління до покоління. Поетичність дерев’яних українських церков
оспівав Т.Г.Шевченко – А онде, онде за Дніпром На пригороді, ніби капличка Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом На
жаль, про ці шедеври українського народного генія знає не так уже й
багато людей. А зберегти їх буває дуже важко – дерево матеріал
нестійкий і досить необережно кинути цигарку чи сірника, щоб чудова
пам’ятка національного мистецтва зникла навіки. Тому в тих
областях, де ворожі навали й війни вогняним потоком прокочувалися по
наших містах і селах, пам’яток дерев’яного будівництва залишилося дуже
мало. У гірських районах Карпат їх уціліло значно більше, але й тут
вони потребують ретельної охорони. Українські дерев’яні церкви дуже
різноманітні і за своїми формами і за художньою образністю. В кожній
історико-географічній області складалися свої стилістичні особливості.
Проте всім українським дерев’яним спорудам притаманні й загальні риси.
Для української архітектури характерні перепади даху, так звані
“золоми”, що ілюзорно підвищують всередині висоту споруди. Збереглися
пам’ятки ХVІ-ХVІІ ст. релігійного культу. Наприклад дзвіниці. Дзвіниці
ставляться звичайно окремо від церков, часом навіть у значному
віддаленні від них. Лише в тих місцевостях які були в сусідстві до
Заходу будували дзвіниці разом із церквою (Лемківщина, почасти
Бойківщина, Закарпаття, Слобожанщина). Хоч найстарші збережені зразки
дерев’яних дзвіниць походять із початку ХVІ ст. (Поти лич), але ряд
даних вказує на їх давню місцеву культуру, що сягає доби готики. Знаємо
також, що на Україні церкви й особливо монастирі пристосовувалися до
оборонних цілей не тільки в середньовіччі але й у століттях ХVІ-ХVІІІ. Збережені
зразки дерев’яних дзвіниць, особливо в Західній Україні, говорять про
особливу давність архітектури форм – більшу, як форми самих церков,
біля яких вони стоять. Конструкція дзвіниць буває двох родів –
старша – рублена з брусів або віблеків, зложених у поземному положенні,
й новіша, яка зустрічається частіше, - слупово-хрещата. Пізніше,
основний тип дзвіниць, який ми окреслили вище, по мірі поширення на
цілій Україні часто спрощувався, а розміри дзвіниць зменшувався. Та
разом із тим у руках народного майстра ця проста схема набуває
незвичайно великої різноманітності форм. Пропорції мас безконечно
міняються. Форма їх незвичайно різноманітна – квадратова, з
напівкруглим. еліпсним чи шестикутним закінченням, трикутна,
п’ятикутна, шестикутна, округла, еліпсна, у формі сегменту, пів еліпса
й т.д. Квадратові дзвіниці, побільшуючи свої розміри й кількість
поверхів, часами виростають у складі архітектурні композиції з широким
описанням, прекрасно різьбленими колонками та критими галерейками, які
у свій час були поширені в міських будинках. Зразком таких розкішних
будов можуть служити дзвіниці ХVІІІ ст. в Печеніжині (пов. Коломия),
Ясениці Замковій (пов. Самбір), а також на Волині, Київщині й
Полтавщині. намітити історичний розвиток церковного дерев’яного
будівництва тим важче, що в різних місцевостях зустрічаються деякі
відмінні типи будови, - зміна форм не скрізь наступала одночасно в
залежності від світових стилів. Такою околицею є передовсім
Бойківщина в Карпатах. Тут заховався дуже цікавий усталений тип будов,
первісний найперше щодо своєї конструкції. Особливої уваги заслуговує
конструкція й самий спосіб будування бойківських церков.
Ступінчасто-пірамідальне перекриття бойківських церков свідчить про
незвичайну давнину. Оригінальний вигляд бойківських
багатоповерхових церков із численними ступінчастими переходами й
дошками давав привід деяким дослідникам й аматорам шукати подібності з
норвезькими церквами й навіть індійськими погодами. Переважна
більшість бойківських церков побудована у ХVІІІ ст. – лише одна,
можливо, в 1641 р. (перехресна на Закарпатті) – але в найстарших
церквах сусідніх із Бойківщиною місцевостей, баланс підприємства навіть
н цілій Галицькій рівнині й Волині, зустрічаємо ознаки того самого
“бойківського”, себто первісного, типу церков із
пірамідально-ступінчастим перекриттям.
ТИПІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОО ДЕРЕВ’ЯНОГО БУДІВНИЦТВА Пірамідальна
форма перекриття зрубів, як примітивна й найпростіша, могла затриматися
лише в глухих закутках, яким є, наприклад, Бойківщина – на рівнині
розвиток дерев’яного будівництва йшов далі. Передовсім з’являються
восьмигранний підбанник. Вісімка з клином-межилучником постійно
вживається в церквах Гуцульщини. Загалом гуцульські будови мають свої
особливості і творять до певної міри осібний тип. Походження
п’ятизрубної хрещатої дерев’яної будови на Україні ще в належній мірі
не висвітлене. Характерні особливості гуцульських церков, крім
хрещатого заложення, є такі. Середній квадратовий зруб переходить угорі
у вісімку, перекриту високим восмибічним стіжковим перекриттям із
невеличким заломом коло гзимсу. П’ятизубні будови, крім стисло
гуцульської території, поширені також у сусідніх до Гуцульщини землях –
на Буковині, у Галичині (в повітах Коломия, Снятин, Калуш, Станіслав).
Щодо п’ятибанних церков на п’ятизрубному заложенні, то їх у Галичині
дуже мало й то переважно новіших часів. Досить поширені вони на
Київщині, Полтавщині, Слобожанщині, відомі також на Поділлі й зовсім
рідкі на Волині та Чернігівщині. Певні відміни дають будови
Буковини та Закарпаття. На цьому останньому, особливо в горах, ціле
будівниче мистецтво було занесене з Галичини, про що свідчать і самі
архітектурні форми, й навіть підписи майстрів-будівничих і мадярів, що
приходили з Галичини, особливо в ХVІІ-ХVІІІ ст. Тут можемо назвати два
ясно окреслені типи. Перший – у Карпатах від Вижня Верецького до
Волового – має типову для українського будівництва тридільність, але
бабинець і середній зруб, а часами і всі тни зруби, перекриті спільним
дахом на чотири схили. Над бабинцем, АН досить високій вежі
квадратового заложення панує бароккова баня. Одначе на цій вежі, за
українським звичаєм, дзвонів не чіпляють, а будують окрему дзвіницю.
Другий тип – на Закарпатській рівнині від Хуста до Рахова –
псевдоготичного характеру; наслідує форми готичних будов Угорщини й
Симигорода. Особливість цих будов є дуже висока, вузька вежа над
бабинцем, завершена високим шпичастим псевдоготичним перекриттям. Крім того, є ще спеціальний тип церков, що постав унаслідок чисто
господарських відносин матеріальної неспроможності бідніших осель.
Загалом же на Буковині поширення так званий нормальний український тип
– український тип трибільної церкви з трьома або одною банею. Виразну
групу складають церкви Поділля та Волині – тризрубні з одного і трьома
банями. Старші зразки цих будов, що збереглися переважно в західній і
центральній частині Поділля, мають над бабинцем і вівтарем звичайне
перекриття, тоді як середній зруб перекритий восьмигранною невисокою й
малорозвиненою банею. ЩО до Галицької рівнини можна вказати на
незначні відміни в будовах Центральної, Північної та Західної Галичини.
Але і в цих двох останніх округах будівництво має деякі особливості
лише тому, що зберегло певні архаїзми – в північній частині (Рава
Руська, Сокаль) – спокійні форми ренесансових бань. Будови
Середнього Придніпров’я відзначаються великою видовженістю форм і –
впливом головним чином стилю рококо – витонченими й легкими банями. На
Слобожанщині дерев’яне будівництво постало щойно у ХVІІІ ст. руками тих
переселенців, що приходили з Правобережжя. Все-таки під впливом своєї
доби, соціальних відносин, географічного положення та інших обставин
слобожанські церкви відмінні в деталях – при великій кількості поверхів
спідні частини значно масивніші, тоді як верхні й особливо кулясті
маківки – дуже тонкі, часами навіть непропорціонально до основи.
Збережені чудові зразки п’ятибанних церков Придністров’я належать до
найвищих досягнень української будівельної умілості. Дерев’яні будови інших християнських культур збереглися в дуже обмеженій кількості в Західній Україні.
ДЕРЕВ’ЯНА АРХІТЕКТУРА ПОКУТТЯ Покуття охоплює Коломийський, Снятинський, Городенківський і трошки Косовського району. Цим
краєм почали цікавитися дослідники ще наприкінці ХVІІ – поч. ХІХ ст.
Сюди подорожують не лише географи, етнографи, а й письменники, поети,
художники, лінгвісти, композитори. Покуття – батьківщина видатних
людей. Тут черпали натхнення для творчості Іван Франко, Михайло
Коцюбинський, Володимир Гнатюк, Василь Стефаник, Філарет Колесса, Гнат
Хоткевич. На Пруті, яке має цікаву і захоплюючу історію виникла
і розвивається така специфічна форма класової боротьби селян, як
карпатське опришківство, тут прославили себе легендарний народний
месник Олекса Довбуш, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Матеріали
про історію Покуття зводяться до своєрідних хронологічних записів.
Деякі свої розвідки присвятив Покуттю польський дворянський
літературознавець, фольклорист Вуйціцький. У 50-х р. ХІХ ст.
появляються дослідження, де порушуються питання, пов’язані з історією
Покуття. Якщо в невеличких розвідках краєзнавців В.Поля і К.Відмана
йдеться про гуцулів лише в загальному етнографічному плані, то в праці
польського історика, відомого археографа А.Бельовського “Покуття”
зустрічаємо цінні історичні факти про ці землі, зокрема про
опришківський рух. З фактологічного боку його дослідження цінне тим, що
автор, знавець архівів, увів у науковий обіг значну частину
документального матеріалу. Йому вдалося вперше виявити важливі
історичні джерела про рух опришків, початку й середини ХVІІІ ст. – так
звані чорні книги Станіславського міського суду. Саме на основі цих
актів Бельовський і написав свою розвідну “Покуття”. У інших
тогочасних розвідках автори здебільшого досліджують етнографію Покуття.
В подорожніх листах російського вченого В.Кельсієва втор описує
покутську територію. Цінним джерелом історії та етнографії
Покуття є мемуари польського фольклориста Ю.Туринського, в яких він
відобразив свої спостереження від подорожі по Покуття у 80-х р. Серед
досліджень Покуття другої половини ХІХ ст.. слід відзначити монографію
польського прогресивного етнографа О. Кольберга, написану н основі
зібраних ним у 60-70 р. етнографічних матеріалів. Значний вклад
у дослідження Покуття зробив відомий український письменник і вчений,
один з перших галицьких просвітителів, член “Руської Трійці” Іван
Вагилевич. У 1957 р. у с. Заболотеві (Снятинський район)
виявлено цікаву письмову пам’ятку. На церковному літургійні на
дерев’яній дошці розміром 65х34 см наклеєно папір, де поміщена хроніка.
Цей своєрідний літопис названо – “Пам’ятник списаний ієреєм Петром
Ступницьким парохом в Брус турах”. Отже, згадані та інші
документи, незважаючи на тенденційний характер, дають можливість
простежити за соціально-економічним, культурним життям Покутянів. Не
дивлячись на війни, які нанесли великий ущерб Покутській землі, гіркий
край до цих пір скриває в собі велику кількість художніх скарбів. Та
найбільшою гордістю Покуття являється народна дерев’яна архітектура.
Недовговічність дерева була причиною того, що пам’ятки дерев’яного
зодчества радніших часів ХV ст. тут не збереглося. Декілька відносять
до ХVІ ст., а решта до ХVІІ – ХVІІІ ст. Мандрівник, який захоче
поїхати Покуття, нехай відкажеться від звичних уявлень про архітектурні
пам’ятки – тут він не зустріне великих міст з значними по
містобудівничому розмаху ансамблів. Перед ним постануть другі споруди,
скромні хатини і також скромні храми. Нев’януча краса, особливе
причарування простоти, поетичні риси закладені в кожному пам’ятнику.
Неминуча естетична цінність дерев’яного народного зодчества
заключається втому, що воно являється живим прикладом втілення істинно
художнього мистецтва, притаманного самій природі людини. Покутська
народна архітектура здавна відзначається високим мистецтвом і
своєрідністю. Стильові ознаки її найяскравіше виступають у культових
спорудах, переважно в дерев’яних храмах. Хоч українському народові
майстри минулого найбільшою мірою виявляли свою любов до прекрасного
саме в будівництві та оздобленні культових споруд. Старовинні
церковні будови Покуття – цінні пам’ятки дерев’яної архітектури. В цих
культових спорудах віддзеркалюються різні види образотворчого
мистецтва. На основі описів церковних візитаторів з 1753-1756 р.
встановлено 60 гуцульських церков. Усі вони були побудовані в ХVІ –
середині ХVІІІ ст. з дерева і визначалися високими архітектурними
формами. Візитатори виділяють кілька видів церкової дерев’яної
архітектури. Це перш за все, - трибанні церкви (Люча, Стопчатів,
Молодятин, Березів Нижній, Березів Горішній, Текуча, Криво рівня, Білі
Ослави, Печеніжин), будови яких сягають початків ХVІІ і навіть ХVІ ст. Саме
покутські тесля протягом ХVІ-ХVІІІ ст. створили яскраву і самобутню
школу народного дерев’яного будівництва. Дерев’яні храми, побудовані
покутя нами відзначаються своїми архітектруно-конструктивними формами і
оригінальними деталями, елементами декору і особливою гармонією
пропорцій. В цих будівлях втілено високі ідеали та мистецькі уподобання
народу. Викликає захоплення церква св. Михайла побудована з
“різного дерева” в с. Печеніжині, а також передміська пече ніжинська
церква Воскресіння. Вона відзначається найдосконалішими пропорціями і
надзвичайно гармонійними формами. Коли розгляди різні роди
дерев’яного будівництва, то розуміється, найбільш багата, майстерна і з
мистецького боку найбільш цінні церковна архітектура до котрої народний
геній вложив цілу душу, творче прагнення. Перший тип будов, який
не тяжко розрізнити поміж іншими, складається з трьох зрубів і звичайно
з трьох веж перекритих ступінчасто-пірамідальними перекриттями.
П’ятизрубні хрещаті дерев’яні будови – це другий характеристичний тип
українських дерев’яних будов, що ще в більшій мірі дають приклади
великої майстерності. Найбільше хрещатих п’ятизрубних церков було на
Покутті, що знане своєю майстерність та захованням архаїчних форм.
Плани покутських хрещатих будов мають кілька відмін – 1. коли середній
квадрат значно більший від чотирьох бічних квадратів чи прямокутників
(Княж двір) 2. бічні зруби такої самої довжини як середній (Коршів). Відомі
також покутські п’ятизрубні церкви з трьома банями, наприклад.
Трофанівка, Яворів коло Косова, побудована майстром Лесем Ковбачуком,
також Тилова (пов. Снятин). П’ятизрубні церкви з п’ятьма банями на
Покутті рідкі і відзначаються надзвичайною майстерністю виконання і
викінченістю деталей: Княж двір, Верб овець, Коршів. П’ятизрубні
зустрічаються будови в районі Городенки. Ще одну пам’ятку
храму відкрито на колишньому укріпленому городищі у с. Олешків
Снятинського району на високому березі р. Прут під час розкопок
археологом Б.Томенчуком. Залишки відкритих фундаментів вважає досідник,
є фундаментами дерв’яного храму ХІІ-ХІІІ ст. Унікальна споруда мала
форму восьмигранника діаметром 20 м з трьома описи дами зі сходу. В
середині знайдено залишки підлоги складеної з керамічних палив’яних
плиток трикутної квадратної та фігурної форми із зображенням орла та
грифона. Під підлогою виявлено близько 25 поховань, що підтверджує
культове призначення храму. До рога на Коломию, яка йде від
Кременців веде по самих живописним місцям цієї частини Карпат. На річці
Прут часто застрічаються водопади, скалисті обриви гір придають
ландшафту фуровість. Біля села Микуличин, зліва дороги, стоїть невелика
дзвіниця ХVІІІ ст. з дуже виразним силуетом. Несумнівно, що цей
маленький шедевр зроблений талановитою рукою. Невисокий
відкритий нижній зруб дзвіниці охоплює широке опоясання на крантейнах,
а над ним піднімається дуже низький, всього три бруси, четвірик. В
йього покрівлю ніби врізаний двоярусний об’єм – “вісьмірик на
чарівниці”. Аркада дзвонів, яка знаходиться у верхньому ярусі, накрита
банею з енергійним, пружно обрамленим перехватом у основи і увінчаний
ліхтарем. В селі Ямна, тоже зліва дороги знаходиться храм архангела Михаїла і
дзвіниця ХVІІ-ХVІІІ ст. Невелика дзвіниця, представляє собою композицію
“четвірка на четвірці” форми її строгі, а силует сухий. Храм Михаїла в
плані вирішений як рівнокінечний хрест – всі його зруби однакової
ширини. І тому в його загальній конструкції важливе місце відведено
боковим приміщенням. Хоча центральний квадрат дуже низький, а шатер
його бані крутий, він добре в’яжиться з чотирма об’ємами, які
залишилася. Дякуючи цьому в просторовому сприйнятті церква набуває
пірамідний силует. Внутрішнє середовище храму тоже вирішено особливо –
тут всі п’ять приміщень однаково просторі. Невеликий іконостас
знаходиться в центральному зрубі, вишивка і старі ікони надають
інтер’єру образ музею народного мистецтва. Основні риси
Покутських храмів – вони володіють кожний своїми особливостями –
розмірами, пропорціями, силуетом, Різноманітні в побудові і в деталях
творці, майстри в своїй роботі не повторюються, намагаються надати
кожному витвору свій особливий образ.
Дерев’яна архітектура Коломиї Вперше
про м. Коломия згадується в літописі 1240 р. Про виникнення назви міста
існують різні версії. По одній з них „Коломия” походить від протікаю
чого тут струмка „Миї” і означає „коло Миї”. Нелегка була в
минулому доля міста, багато раз воно розрушувалось пожежами. Багато
раз, але піднімалося з руїн і попелу, повертало собі славу великого
осередку торгівлі і ремесла. В результаті місто стало відоме, як центр
Покуття. В процесі історичних контактів Коломиї з гірцями вона і сама
впитувала риси їх художньої культури. Розбудова Коломиї, як і
багато інших західноукраїнських міст відбувалося в кількох історичних
періодах. Перший – від найдавніших часів і до кінця 16 ст. – почався
задовго до першої літописної згадки про Коломию, коли місто з
твердження археологічних та писемних пам’яток, простяглося на правому
березі р. Пруту, у межах Воскресінецької гори і навколо неї ближче до
с. Корнича, місця, де впадають у р. Прут Сопівка, Пістинька, Лючка.
Український історик і археолог А. Петрушевич у другій половині 19 ст.
обстежував місцевість навколо Воскресінецької гори, на східному її боці
знайшов чимало археологічних пам’яток. У 13 ст. Коломия була
великим містом. Під ту пору в розбудові Коломиї брали участь як
західні, так і східні майстри будівничі, що повтікали в наші краї від
монгольської навали. Уцілілі ще в 19 ст. будівлі 14-15 ст. вказували на
те, що в них збереглося чимало рис західноєвропейського будівництва. Наприкінці
15 ст. Коломия розбудувалась на північ вузькою смугою. Виростають нові
дерев’яні споруди. В кінці 16 ст. будівництво в Коломиї стає плановим,
починається новий період у його розбудові. Коломия, як прикордонне
місто зазнало різних нападів ворогів. 1502 р. її здобули волохи; 1532
р. – молдавани; 1539 р. – татари. Майже 90 татарських нападів на
Покуття перейшли через Коломию. Зі значних споруд, зведених у ті часи
відомі православний монастир і Благовіщенська церква. Благовіщенська
церква і дзвіниця 18 ст. – остання, так як і в Кремниці, збудована в
мініатюрних розмірах. В народі її називали „монастирською” бо в
давнину, за народними переказами, знаходився біля церкви монастир. В
1589 р. татаро-монгольська навала зруйнувала дотла всю Коломию, не
пощадила монастир і церкви. Невідомо, який був її початковий
вигляд, бо вигляд перебудувалась. Збережені нарізи на одвірку з
західного боку подають кириличними буквами рік 1709, в якому добудовано
дві бічні назви – зі сходу і заходу. Отже, до перебудови бічних нав не
було і мала вона вигляд прямокутний. Друга реконструкція була
зроблена 1846 р., про що говорить наріз на одвірку центральних дверей.
В радянський період церква довгий час не функціонувала. На
захід від цієї церкви у 18 ст. побудовано дзвіницю. Об’єм дзвіниці
дякуючи композиції „четвірка на четвірці” і простої чотирьохгранної
шатрової покрівлі значно строгіші. Церква Благовіщення належить
до найдавніших храмів. Її образ склався не зразу в тому вигляді в якому
вона зараз. Майстер зберіг образ первісних об’ємів, і дуже тактовно
прибудував свої прируби. Її може знайти лише око вченого чи знавця
дерев’яного зодчества. Із всіх Покутських храмів коломийський має самі приземесті пропорції. В народі його назвали „печеричкою”. В
інтер’єрі церкви все набудовано в контрасті. Бокові зруби темні, а
центральні – світлі. Через сплюснуті стелі середовище бічних зрубів
виглядає скромно, а центральне, дякуючи бані „вісьмірка на четвірці”,
яка ніби розкриває його вверх – величаво. Іконостас храму оригінальний,
він виконаний десь в кінці 18 ст. На жаль іконостас не зберіг свого
первісного вигляду. Є свідчення, що з кінця 17 ст. дерев’яне
будівництво Коломиї поступово було витіснене цегляним. Причиною цього
стало насамперед виснаження навколишніх лісів, що їх безжально
вирубували на потребу різноманітних промислів. Різноманітні
зміни в будівництві Коломиї розпочалися з входом, після поділу Польщі
1772 р. Галичини до складу Австрії. Можна навіть стверджувати, що з
цього часу в Коломиї починає розвиватися архітектура масова, котру
творили будівельники – ремісники, дотримуючись народних традицій, і
архітектура офіційна, яку формували певні ідеологічні завдання, що
ставилися перед архітекторами-фахівцями. Замовниками такої офіційної
архітектури була влада, церква та, звісно багата шляхта разом з молодою
буржуазією.
Дерев’яна архітектура Коломийщини Церкви
Коломийщини переважно дерев’яні. Дуже давніх серед них мало. Є церкви,
збудовані в 17-18 ст., але більшість – у 19 - поч. 20 ст. Як і всі
дерев’яні церкви Покуття, наші церкви в переважній більшості одноверхі,
рідше зустрічають три – і п'ятиверхі. У плані всі вони хрещаті й
поділяються на п’ять типів. Згідно з цим поділом всі вони в плані
утворюють або рівнораменний хрест, або ж хрест із скороченими боковими
ременами й розширеним центральним зрубом. Серед них є й такі, в яких
значно видовжений бабинець, але бокові ремена скорочені. З
обстежених понад 50 церков Коломийщини видно, що чим старша за віком
церква, тобто, не пізніше кінця 18 ст., тим менша вона за розміром і в
більшості належить до тих церков, що в плані утворюють рівнорамениий
хрест. Церкви здебільшого поставлені на краю села, рідше – в
центрі. У такому випадку церква становить ядро поселення. Більшість
церков обнесені дерев’яним парканом. У багатьох селах біля церкви
розташований і цвинтар. Подекуди такий архітектурний ансамбль
доповнюється дзвіницею, що стоїть біля церкви. Як покрівельний
матеріал, використовується гонт, в новітні часи – бляха. В мурованих
церквах, що повстали останніми роками на місці зруйнованих або
спалених, модна помітити східний тип церкви, проте з відчутними
західними впливами і елементами традицій дерев’яної народної
архітектури. Дзвіниці Коломийщини, як і по всій Україні,
належать до найстаріших зрізків дерев’яного будівництва. Їх зводили і
зводять недалеко від церкви, але в межах церковної огорожі. Своїм
походженням дзвіниці сягають готичної доби і витворилися з оборонних
веж, що тривалий час служили, за недостачею церков, для релігійних
потреб. За конструкцією, дзвіниці Коломийщини у переважній своїй
більшості належать до типу квадратних, двоярусних, нижня частина
поставлена в зруб, що стоїть на грубих підвалинах, а верхня зроблена в
каркас. Нижня частина від горішньої відділяється широким піддашшям, а
завершується дзвіниця широким дашком. Є також на Коломийщині і
триярусні дзвіниці, верхня частина яких прикрашена різноманітною
аркатурою. Деякі дзвіниці мають драбини в середині зруба, а деякі
ззовні, і щоби дзвонити – треба добутися на другий поверх по окремій
зовнішній драбині. До громадських споруд слід віднести й
каплички, що зводилися у кожному селі, містечку, великих і малих
містах. Майже всі вони були свого часу знищені комуністичною владою, а
ті, що збереглися, дійшли до нас у понищеному стані. Будувалися
каплички на цвинтарях і при дорогах. В тих, що розташовувалися в межах
кладовища, справлялися панахиди, поминальні обіди тощо. Придорожні
каплички були уособленням побожності громадян і підтверджували розвиток
придорожніх хрестів. Щоби захистити від вітру, дощу чи снігу хрест і
свічку спочатку ставили на чотирьох стовпах над ним невеличкий дашок, а
згодом – і стіни. Будувалися каплички з дерева. Тепер на місці
зруйнованих капличок будуються нові. Як і колись, їх прикрашають ззовні
різноманітною різьбою. Всередині каплички роблять настіл, на якому
ставлять хрести, образи, свічки. На Коломийщині процвітало
теслярське майстерство і тому тут є цікаві синагоги. З кращих зразків
відмітимо синагоги в містечках Яблунів, Печеніжин, Гвіздець. Найбільш
поширеним – бо найпростішим – типом є синагога у Гвіздці, подібні до
неї в – Роздолі, Жидачеві. Синагога в Печеніжині зовсім у таких самих
фермах і деталях, як один із міських будинків у Яблуневі. Синагога в
Яблуневі (1650-70) інтересна не тільки своїм фасадом із піддашшям, але
також настінними орнаментальними мальовилами, виконаними від руки.
Висновки У
Покутській дерев’яній архітектурі постійно повторюється традиційний тип
тризрубного та пятизрубного хрещатого храмів. Проте народні майстри
завжди наділяли свої витвори самобутніми, неповторними рисами. З
великим мистецьким хистом і фантазією вони щораз, по-різному
застосовували архітектурно-конструктивні деталі, міняли пропорції
обсягів. Стародавні церкви Покуття – це оригінальні твори народного
зодчества, поширеного на Україні в 17-18 ст. В умовах
польсько-шляхетської агресії будувалися православні церкви, як вияв
боротьби з католицизмом та унією переважно за кошт селян і міщан.
Талановиті народні майстри не раз жорстоко переслідують як польськими,
так і покатоличеними українськими міщанами. Тому дерев’яні
церкви Покуття становлять не лише велику мистецьку вартість, але й
історичну, вони пов’язані з класовою і народно-визвольною боротьбою
трудящих мас. В умовах тяжкого феодального лихоліття на Покутті
розвивалася культура і народ виявив великий інтерес до освіти,
архітектури, живопису, скульптури, прикладного мистецтва. Край
цей чарує різноманітною природою, живописними ландшафтами. Тут, майже
нс кожному кроці, зустрічаються витвори мистецтва, створені працею
українського народу.
Додатки Література „Архітектура України”, Київ, 1967 р. „Архітектурні пам’ятки України”. Ю.С.Асєєв, Київ. „Розповіді про архітектурні скарби”. Ю.С.Асєєв, Київ, 1976 р. „Гуцульщина 18-19 ст.”. В.В.Грабовецький, Львів, 1982 р. „Українські Карпати”, Москва, 1973 р. „По Гуцульщині”, Д.Н.Гоберман, 1979 р. „Замки та монастирі України”. О.В.Лесик, Львів, 1993 р. „Мистецтво стародавнього Галича”. М.Фіголь, Київ, 1991 р. „Українські Карпати”, Видавництво „Мистецтво”, 1973 р. „Історія українського мистецтва”, В.Січинський, 1956 р. „Енциклопедія Коломийщини А”, Коломия, 1996 р. „Українська культура”, „Либідь”, Київ, 1993 р.
| 
