Процес відродження української державності поставив на порядок денний проблему відтворення втрачених національних святинь. З усією гостротою ця проблема постала ще в радянській Україні в 1980-х роках у вигляді дилеми - як саме відбудовувати зруйнований 1941 року Успенський собор Києво-Печерської лаври. Тоді далі дискусій справа не пішла.

Реальне відтворення втрачених визначних пам`яток у загальнодержавному масштабі було започатковано Указом Президента України Л.Д.Кучми від 9 грудня 1995 року "Про заходи щодо відтворення видатних пам`яток історії та культури". Цим Указом було створено Комісію з питань відтворення видатних пам`яток історії та культури при Президентові України, головою якої призначено академіка П.Т.Тронька, передбачено створення Всеукраїнського фонду відтворення пам`яток [1]. Цим же Указом Кабінету Міністрів України було доручено розробити і затвердити довгострокову Державну програму відтворення визначних пам`яток історії та культури. Кабінет Міністрів України розробку цієї програми поклав на відповідні міністерства і відомства, Комісію з питань відтворення визначних пам`яток історії та культури при Президентові України та Національну академію наук України.

До розробки програми було залучено провідні науково-дослідні організації України, зібрано пропозиції щодо відтворення пам`яток від обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, уряду Автономної Республіки Крим. На цій основі фахівці інституту ''Укрпроектреставрація'', Управління охорони та реставрації пам`яток містобудування і архітектури Держбуду України за участю автора цієї статті протягом 1996-97 років опрацювали перелік пам`яток, методичні та організаційні засади їх відтворення.

Проект Державної довгострокової програми відтворення визначних пам`яток історії та культури України в 1998 році було розглянуто і схвалено Науково-методичною радою з питань охорони та реставрації пам`яток містобудування і архітектури Держбуду України, Комісією з питань відтворення визначних пам`яток історії та культури при Президентові України, а також Мінкультури, Національною академією наук України, Українським товариством охорони пам`яток історії та культури, Українським комітетом Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць (ІКОМОС). В ході доопрацювання перелік об`єктів, запропонованих до відтворення, був значно змінений.

На цій основі Кабiнет Мiнiстрiв України постановою вiд 23 квiтня 1999 року № 700 затвердив Програму вiдтворення видатних пам'яток iсторiї та культури України. В нiй визначено перелiк пам'яток, якi передбачається вiдтворити, критерiї та пiдстави допустимостi та правомiрностi вiдтворення, порядок ведення науково-дослiдних, проектних, реставрацiйних та будiвельних робiт.

На Держбуд України покладено функцiї координацiї та нормативно-методичного забезпечення всіх робiт з вiдтворення пам'яток.

Мiнiстерствам, iншим центральним органам виконавчої влади, Радi мiнiстрiв Автономної Республiки Крим, обласним, Київськiй та Севастопольськiй мiським державним адмiнiстрацiям доручено продовжити роботу з вивчення та складання реєстру втрачених пам'яток iсторiї та культури, розробити комплекс заходiв щодо забезпечення реалiзацiї Програми. Їм також доручено вишукувати кошти для реалiзацiї заходiв Програми. Перелік пам'яток, включених до ''Програми'', включає 56 об`єктів з усіх регіонів України. Найбільшою кількістю пам`яток ( 11) представлено місто Київ. Прикметно те, що з цих 56 об'єктів рівно половина, а саме - 28 є православними храмами. Зокрема, потребують першочергового відтворення такі храми:

м.Київ.
Комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря, ХII-ХVIIIст. (собор з іконостасом, мури, дзвіниця, брама). Зруйновано в 1934-36рр.
Успенський собор Києво-Печерської Лаври, 1078-1883рр. Знищено 1941р.
Богоявленський собор та дзвіниця Братського монастиря, XVII-поч.XIХст. Зруйновано 1935р.
Церква Різдва Христового, 1814 р. Зруйновано в 1950-х рр.
Надбрамна церква з дзвіницею Кирилівського монастиря, 1760 р. Зруйновано 1937р.
Дзвіниця Троїцької церкви Китаївської пустині, 1768 р. Зруйновано в 1950-х рр.
Церква (дерев`яна) із с.Вороблячин Львівської області, XVII ст. Розібрана і перевезена в 1980-х рр. на територію Музею народної архітектури та побуту України (м. Київ). Підлягає відтворенню на території Музею.

м.Севастополь.
Володимирський собор у Херсонесі, 1877р. Частково зруйновано 1942р. Автономна Республіка Крим.
Собор Олександра Невського у Сімферополі, 1810-29рр. Знищено в 1930-х рр. Волинська область.
Хрестовоздвиженська церква в Луцьку, 1622р. Частково зруйнована в 1803-64рр. Донецька область.
Павільйон біля церкви Антонія і Феодосія XVII ст. у Святогірському монастирі в м.Слов'яногірську. Знищено в 1920-х рр.

Івано-Франківська область.
Хрестовоздвиженська церква (дерев'яна) Скиту Манявського в с.Манява Богородчанського р-ну, 1681р. Спалена 1914 р.
Церква Святої Параскеви П'ятниці (дерев'яна) в с.Космач, Косівського р-ну, 1753р. Спалена в 1960-х роках.

Київська область.
Вознесенська церква у Переяславі-Хмельницькому, ХII ст. Зруйнована в XIII-XIV ст.
Троїцький собор в Яготині, 1795 р. Зруйновано 1936 р.

Луганська область.
Михайлівська церква (дерев'яна) в с.Осинове Новопсковського р-ну, 1789р. Знищено в 1930-х рр.

Одеська область.
Спасо-Преображенський собор в Одесі, 1795-1808рр. Зруйновано 1936 р.

Полтавська область.
Успенський собор в Полтаві, 1748-1770рр. Зруйновано 1934р.
Успенська церква в с.Лютеньки, Лубенського району, 1686р. Зруйнувалася в 1974 р.
Іконостас Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря, 1762-65рр. Знищений у 1930-х рр.
Успенський собор у Кременчуці, 1804-1816 р.р. Зруйновано 1943р.

Сумська область.
Покровська церква (дерев'яна) в Ромнах, 1764-70рр. Перенесена до Полтави 1908р., спалена 1943р.
Троїцький собор в Глухові, 1720-1806рр. Зруйновано 1963р.

Харківська область
Михайлівська церква (дерев'яна) в с. Верхній Бишкін Першотравневого району, 1772 р. Знищена в 1930-ті роки.

Хмельницька область.
Троїцька церква в Кам'янці-Подільському, 1616р., 1859р. Знищена 1935р.

Чернігівська область.
Покровська церква у с.Дігтярівка Новгород-Сіверського району, 1710р. Частково зруйнована впродовж 1960-90-х рр.
Троїцька церква в с.Пакуль Чернігівського району, 1710 р. Зруйновано в 1930-х рр. Відтворення - на території Музею народної архітектури і побуту України (м. Київ).
Вознесенська церква (дерев`яна) в смт.Березні Менського району, 1759. Зруйнована в 1930 р. Відтворення - на території Музею народної архитектури і побуту України (м.Київ).

При наявності фінансових можливостей в органах місцевого самовря-дування, крім вказаних храмів, визначених Програмою, можуть бути відтворені також інші втрачені церкви, при відповідному обгрунтуванні.

Обгрунтуванню рішень, що ухвалюються з питань відтворення зруйнованих храмів, зараз надається великого значення. За підрахунками фахівців, в Україні лише в ХХ столітті знищено близько 10 тисяч архітектурних об'єктів, які мали історико-культурну цінність [2-3]. Щонайменше по 700 з них збереглася фіксаційна документація різної міри докладності (описи, гравюри, малюнки, фотографії, креслення, окремі деталі тощо). Відносно повна фіксація є тільки по 150 об'єктах [ 4]. Тому в основу формування переліку відтворюваних пам'яток було покладено критерії історичної, мистецької та культурної їх цінності, а також методологію ре-ставрації.

Під реставраційним відтворенням пам`ятки розуміється науково-обгрунтована відбудова будівлі, понад 50% наземного об'єму якої втрачено. Відтворення пам`ятки є унікальним актом, що здійснюється у виняткових випадках при наявності достатньої документації. Зважений відхід від такої позиції можливий лише в окремих випадках, з огляду на безпрецедентні акти вандалізму щодо об'єктів церковної архітектури України.

Передбачені також чіткі критерії допустимості і правомірності відтворення. Згідно з ними, об'єкт відтворення має бути таким, що знищений внаслідок акту вандалізму, воєнних дій, стихійного лиха, пожежі, землетрусу тощо, інших причин руйнівного характеру.

Об'єкт відтворення має бути таким, втрата якого спричинила деформацію історичного містобудівного середовища, а його відтворення диктується вимогами повернення історичному ансамблю (комплексу) його містобудівної цілісності.

Об'єкт відтворення має бути забезпечений архівною фіксаційною документацією, необхідною для відтворення (описи, обміри, проектні та виконавські креслення, гравюри, малюнки, фото, макети). Рішення про достатність чи недостатність джерельної бази до відтворення об`єкту ухвалює в кожному конкретному випадку спеціалізована наукова рада. Відтворення об'єкту за відсутності архівної документації та натурних досліджень, на підставі лише наукових реконструкцій, не допускається.

Об'єкт має відтворюватись, як правило, на його історичному місці, зафіксованому обмірами або збереженими натурними залишками. Відтворення об'єкту на іншому місці, з причин пізнішої забудови його історичної території, може допускатися тільки у виняткових випадках [5].

Зараз в Україні найактивніше відбудовують втрачені церкви у Києві: вже відновлено церкву Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, ансамбль Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської лаври [6]. На черзі - церква Різдва Христового на Подолі, деякі інші церкви та дзвіниці. Розпочато роботи з відтворення Володимирського собору в Херсонесі, кафедральних соборів у Полтаві, Одесі, Сімферополі, низки інших пам`яток першорядного значення.

Найпершою відтвореною пам'яткою стала церква Успiння Богородицi Пирогощої в Києвi. Вона була закладена 1132 р. на Подолi князем Мстиславом, сином Володимира Мономаха. Була тринавовою, триапсидною, хрестовобанною з одною банею. Названа "Пирогощею" за назвою вiзантiйської iкони Богородицi, яка тут зберiгалася. Церква згадана у "Словi о полку Iгоревiм". В 1613-1614 рр. церкву було реконструйовано iталiйським архiтектором Себастiано Браччi. У цей час, коли з 1613 по 1633 рр. собор св.Софiї був у руках унiатiв, церква стала кафедральним собором київських православних митрополитiв. У 1770-х рр. реконструйована в барокових формах архiтектором I.Григоровичем-Барським, який, здогадно, i був тут похований. Тоді церква стала пам'ятибанною. Пiсля пожежi 1811 р. бiчнi банi зняли i церкву перебудували в класицистичних формах за проектом архiтектора А.Меленського. 1934 р. церква знову стала кафедральним собором Української автокефальної православної церкви. Закрита в 1935 р. i тодi ж знесена.

В 1970-х рр. проведено (в кiлька етапiв) археологiчнi дослiдження пам'ятки i поставлено питання про її вiдбудову. Рiшення про вiдбудову церкви ухвалив виконком Київради 14.04.1989 р. Було проведено конкурс, за результатами якого вирiшено вiдбудувати пам'ятку в гаданих первiсних формах. Визначено цiльове бюджетне фiнансування вiдбудови церкви i термiн проведення робiт - 1996-1997 роки. Будiвельнi роботи розпочато у вереснi 1996 р., а 14 сiчня 1997 р.- зупинено через незадовiльну якiсть проекту. Нова концепцiя вiдбудови церкви затверджена 7 лютого 1 997р. Остаточний варiант проекту вiдбудови схвалено 9 квiтня 1997 р., тодi ж було вiдновлено будiвельнi роботи, якi успішно завершено в березнi 1998 р. Автори проекту - професор Ю.С.Асєєв, архiтектори В.П.Шевченко i В.Ф.Отченашко. Зараз це - діючий храм Української православної церкви - Київського патріархату.

Михайлiвський Золотоверхий монастир був заснований близько 1062 р. як Дмитрiївський монастир великим князем київським Iзяславом Ярославовичем. В 1108-1113 рр. коштом великого князя Святополка Iзяславовича збудовано Михайлiвський Золотоверхий собор, cтiни якого прикрашали мозаїки i фрески. У ХII ст. монастир був мiсцем поховання князiв. У 1240 роцi його пограбували i частково зруйнували монголо-татари. З середини XV ст. монастир дiстає найменування Михайлiвського Золотоверхого. За митрополита I.Борецького в XVII ст. монастир був одним iз осередкiв антикатолицької боротьби.

В 1-й половинi XVIII ст. на територiї монастиря велося велике будiвництво: в 1713 роцi споруджено муровану трапезну в стилi українського бароко (реставровано в 1979-1980 роках), в 1716-1720 роках - муровану дзвiницю.

На територiї Михайлiвського Золотоверхого монастиря було поховано київських князiв Святополка Iзяславовича (1113), його дружину Варвару, Святополка Юрiйовича (1196), митрополитiв I.Борецького (1631) та I.Копинського (1640). В соборi зберiгались мощi Св.великомученицi Варвари.

В 1934-1937 роках собор i дзвiницю знищено московсько-комуністичною владою. Частина фресок i мозаїк збереглася.

Питання про вiдбудову монастиря порушила українська iнтелiгенцiя в кiнцi 1980-х рр. 14.05. 1991 президiя Київради ухвалила рiшення "Про вiдбудову Михайлiвського Золотоверхого собору''. Влiтку того ж року розпочалися археологiчнi дослiдження собору. 27 сiчня 1996 р. Президент України затвердив "Прешочерговi заходи" з вiдтворення комплексу Михайлiвського Золотоверхого монастиря. Протягом квiтня-листопада 1996 р. завершено археологiчнi дослiдження пiдмуркiв собору, а протягом листопада 1996 р. - квiтня 1997 р. вiдбудовано мур з Економiчною брамою.

У листопадi 1997 р. завершено опрацювання проектно-кошторисної документацiї i розпочалися будiвельнi роботи на дзвiницi (відбудовано в травнi 1998 року) i соборі (завершені в 1999 році). Собор освячено на День Києва 28 травня 2000 року. Проте роботи з оздоблення інтер'єру Михайлівського собору ще тривають. Загальна вартість робіт з відтворення комплексу Михайлівського монастиря становить близько 20 мільйонів американських доларів. Монастир поступово перетворюється на резиденцію Патріархату Української православної церкви. Тут також містяться Духовна академія та семінарія УПЦ-КП.

Відбудова Михайлівського Золотоверхого собору виявилася справою надто контроверсійною. Вже по завершенні робіт з'ясувалося, що собор, всупереч вимогам офіційно затвердженої ''Концепції'', відтворено зовсім не в тих архітектурних формах, яких він набув у добу розквіту бароко в середині ХVІІІ століття. Справа в тім, що були відтворені контрфорси, які оточують основний об'єм собору з півдня і півночі, але не були відтворені одноповерхові приміщення між контрфорсами, які були зведені одночасно з останніми й забезпечували співмасштабність собору й людини, підкреслювали основну композиційну ідею пірамідального наростання мас від периферії до центру композиції - головної бані, яка уособлює Ісуса Христа. Внаслідок цього архітектурний образ храму виявився безнадійно спотвореним. Замість відродженого храму ХІІ- ХVІІІ століть ми отримали антиісторичну фальшивку вартістю 20 мільйонів доларів.

Довершило справу антиісторичне й антихудожнє пофарбування фасадів собору в інтенсивний синій колір з розмалюванням ліпленого декору в різні кольори. У підсумку замість білого величного храму маємо розцяцькований базарний балаган.

Успенський собор Києво-Печерської лаври був і лишається однією з найшанованіших православних святинь. Його руйнація 1941 року, до якої, як тепер з'ясовано, доклали рук і московські комуністи, і німецькі нацисти, була незагойною раною Києва. Тому стосовно цього храму не було дискусій - відбудовувати його, чи ні. Дискутувалося про інше - як саме відбудовувати. В результаті десятилітньої напруженої праці вдалося знайти прийнятні технічні вирішення щодо фундування собору, пов'язання воєдино його старої та відтворюваної частин, збереження археологічного культурного шару, поховань, часточок мощів святих тощо. Проектом інституту ''Укрпроектреставрація'', одностайно схваленим, передбачено відтворення собору станом на період розквіту українського бароко 2-ї половини XVIII століття.

Навесні 2000 року основні будівельні роботи на соборі були завершені й розпочалося оздоблення інтер'єру з відтворенням барокового живопису, іконостасів, ктиторських портретів, поховань князя К.Острозького, графа П.Рум'янцева-Задунайського та інших видатних осіб. Орієнтовна вартість відтворення собору - понад 15 мільйонів американських доларів. Собор має стати кафедральним храмом Української православної церкви (Московського патріархату).

Володимирський собор у Херсонесі (м. Севастополь) споруджено у 1859-1877 роках над руїнами невеличкого храму-хрещальні в якому, за переказами, було охрещено Святого рівноапостольного князя Володимира. Собор потерпів під час другої світової війни і впродовж 50 років стояв у напівзруйнованому стані. Під час одного з візитів до Севастополя 1997 року московський мер Юрій Лужков оголосив, що цю православну святиню буде відбудовано коштом міста Москви. Цю ініціативу перехопив Київський міський голова Олександр Омельченко. З 1998 року замовником і спонсором відбудови храму є місто Київ, якому трохи допомагає і держава - коштами з Державного бюджету України. Розроблено й затверджено проектну документацію, розпочалися відбудовчі роботи. Вартість відбудови становить понад 7 мільйонів американських доларів. Після відбудови храм буде передано Українській православній церкві (Московського патріархату).

Спасо-Преображенський собор в Одесі. Його будівництво розпочалося 1795 року, а остання реконструкція була завершена 1903 року. В результаті її цей храм з дзвіницею став удвічі більшим за Успенський собор Києво-Печерської лаври. Ініціатива відтворення собору, знищеного 1936 року, належить місцевій владі. Для збирання коштів створено Чорноморський православний фонд. У серпні-вересні 1999 року проведено Всеукраїнський відкритий конкурс на кращий проект відтворення собору. За результатами конкурсу розроблено проектну документацію і навесні 2000 року розпочалися відбудовчі роботи. Відбудова провадиться у два етапи: спочатку відтворюється дзвіниця (до Різдва Христового 2001 року), а потім - сам собор. Він має стати кафедральним храмом Одесько-Ізмаїльської митрополії Української православної церкви (Московського патріархату).

Успенський собор у Полтаві заплановано відтворити як кафедральний храм Полтавської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату. Для призбирування коштів створено громадський фонд, силами місцевих архітекторів опрацьовано ескізний проект. Справу відтворення собору стримує брак фінансування.

Собор Олександра Невського в Сімферополі. Його відбудовою опікується особисто голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим Леонід Грач - колишній перший секретар обкому комуністичної партії. Відтворення цього храму як кафедрального собору Кримської єпархії Української православної церкви (Московського патріархату) є складною містобудівною та політичною проблемою. Справа в тім, що за повоєнні десятиліття навколо набудовано чимало престижних великих будівель, в тому числі й будинок теперішнього Кримського парламенту. А на місці собору стоїть пам'ятник - танк Т-34, що відзначає могилу воїнів, загиблих при звільненні Сімферополя від німецької окупації. Тому питання де і як відбудовувати храм стало вже причиною серйозного політичного протистояння в Криму. Проектну документацію на відтворення собору розробили місцеві архітектори, не зважаючи на чинне законодавство України. Чим все це завершиться - ніхто не знає. Прикро лише, що свята справа призвела до роз'єднання й конфліктів, замість того, щоб об'єднати людей.

Успенський собор у селі Крилосі біля Галича взагалі не мав би відтворюватися з огляду на те, що ніхто не знає, як виглядав той княжий собор, зведений у ХІІ столітті й зруйнований остаточно десь у ХІV столітті. Тому його й не було включено до Програми відтворення пам'яток. Все, що треба було зробити - дослідити й законсервувати підмурки собору та реставрувати каплицю, зведену на його рештках. Та амбіції місцевих ''удільних князьків'' виявилися сильнішими за науково-методичні й законодавчі обмеження і вийшли за межі здорового глузду. В результаті 1999 року на унікальній пам'ятці археології розпочалися відбудовчі роботи, які провадилися у варварський спосіб, без наявності проектної документації, погодженої і затвердженої в установленому порядку. Після численних протестів науковців і громадськості ці роботи зупинила Прокуратура. Проте ''відбудовники'' не вгамовуються і мають намір у 2000 році продовжити зведення антиісторичної фальшивки.

Цей короткий огляд дозволяє зробити кілька висновків з практики відтворення храмів у незалежній Україні.

По-перше, після десятиліть антихристиянського й антиукраїнського терору відбудова поруйнованих храмів - справа закономірна й неминуча. Це - як одужання народу після тяжкої хвороби.

По-друге, відтворення втрачених храмів не можна ставити на конвеєр, як спорудження житлових будинків. Ми вже стикаємося з небезпекою відвертої чи завуальованої фальсифікації історичних архітектурних пам'яток. Цього не можна допустити, інакше буде дискредитована сама ідея відродження духовності й культури.

І останнє: не можна святу справу робити негідними методами, такими, як самочинне проведення робіт, руйнація автентичних пам'яткових структур, увічнення свого ''Я'' у відтворюваних храмах, ''відмивання'' грошей, примусове збирання коштів тощо. На жаль, всі ці методи зараз практикуються в Україні. А це є свідченням того, що ми ще остаточно не одужали.

Список використаної літератури

1. Пам`ятки України. - 1996.- № 3-4.- С.126.
2. Геврик Т. Втрачені архітектурні пам`ятки Києва. - Нью-Йорк, 1987. - С.12-55.
3. Вечерський В. Поминальник української архітектури // Пам`ятки України. - 1992.- № 2-3.- С.65-66.
4. Відтворення втрачених пам`яток: історичний та правовий аспекти // Пам`ятки України. - 1994.- № 3-6.- С.134-147.
5. Методичні рекомендації наукового семінару Міністерства культури України "Відтворення втрачених пам`яток: історичний та правовий аспекти // Пам`ятки України. - 1995.- № 1.- С.94.
6. Літопис відродження пам`яток // Пам`ятки України. - 1997.- № 2.- С.116-121; № 3. - С.74-75; 1998 - № 1. - С.180-181.