Ледве чи в якійсь галузі культури позначилися так очевидно й переконливо давні взаємозв'язки Росії і України, як в архітектурі. Виникнувши з єдиного джерела - Київської Русі, Росія, Україна і Білорусь пережили віки тяжких випробувань, міжчасся феодальної роздробленості, від яких першою оправилася [Московська] Русь, другою Україна, третьою Білорусь. Природно, що культурні відносини налагодилися передусім між [Московською] Руссю і Україною, де ми вже в ХІУ-ХУІ сторіччях бачимо чимало спільного, особливо в оборонній архітектурі.

Найбільш тісні й дружні взаємини встановилися після возз'єднання України з Росією за Богдана Хмельницького. Ціла низка пам'яток церковного будівництва виявляє з того часу виразні ознаки впливу російського будівництва, а одночасно в російську архітектуру проникають певні українські прийоми й форми. З-поміж цих останніх передусім треба відзначити ярусність, що з'явилася на [Московській] Русі в другій половині XVII сторіччя і знайшла тут свою другу батьківщину. Шляхи й точний час проникнення її з півдня на північ поки що не встановлені, але сам факт її перенесення ледве чи підлягає сумніву. З графічних матеріалів, які опублікував ще Буслаєв, ярусність побутувала в Україні з XVI сторіччя, коли її і сліду не було на [Московській] Русі.

Звичайно, питання, чи перенесли українські мотиви будівничі, які приїздили з півдня, чи їх занесли російські майстри-муляри, що відтоді часто наїздили в Україну, шукаючи заробітків? Це останнє, мабуть, певніше, бо документи не зберегли нам серед московських будівничих українських імен, за винятком одного Старченка, у 1719 році, тимчасом як московські майстри в Україні налічуються десятками. Іншою новинкою, що прийшла з України й була уподобана в Москві, стала "баня", особлива форма церковного купола химерного барокового обрису, яка тривко; закріпилася на [Московській] і Русі в кінці XVII сторіччя й і надала верхові російської церкви) особливого чару, утримуючи"! протягом усього XVIII сторіччі].

Цим вплив українська архітектури на московське будівництво не обмежився, відбившись у будові планів і обсягово-композиційних форм. Така чудова споруда, як собор Донського монастиря, за всім своїм задумом не могла виникнути без урахування прийомів і форм, давно вже вироблених в Україні. Собор, безперечно, виразно українська річ.

У свою чергу ціла низка архітектурних рис російського будівництва спостерігається в XVII сторіччі в українській архітектурі, у яку вони проникали кількома способами.

Найчастішим було пряме запрошення з Москви досвідчених будівничих, з якими укладали підрядний договір. Один із таких, дуже типовий для того часу, давно вже став широковідомим, - договір уславленого московського "каменных дел мастера" (муляра) Йосипа Старцева, укладений з гетьманом Мазепою в 1693 році. Під скромним означенням "каменных дел мастера" в Київ за зведенням царя було послано найкращого зодчого тодішньої Москви, будівничого Крутицького терему. Посольського приказу й Кремлівської церкви Спаса за золотими ґратами. Він збудував Мазепі дві церкви - у Богоявленському Братському й Микільському монастирях(1).

Другий такий випадок був у 1700 році, коли на прохання Мазепи Петро І прислав до Батурина іншого визначного майстра Д.Аксамитова, названого в його відпускній до гетьмана "кам'яних споруд художником". Домовленість Аксамитова з представником Мазепи щодо будівництва церкви в Батурині була, мабуть, раніше, тому що у відпускній грамоті перелічуються численні вже готові будівельні частини майбутньої церкви, які він мав із собою везти. Так, він віз із собою "до церковної речі два кам'яні різьблені слупу, дві капітелі, кіот... шість завершень", а з ним їхав його різьбяр - "сницар" - зі слупом дерев'янім різьбленим позолоченим і капітеллю з напівслупом (2).

Церква в Батурині не збереглася, зруйнована, мабуть, під час бомбардування міста Меншиковим, але є свідчення про роботу Аксамитова в Києво-Печерській Лаврі, У донесенні лаври в Колегію закордонних справ від 17 червня 1721 року зазначається: "...споруди всередині і поза монастирем... усе те коштом монастирським будувалося й щороку лагодилося... Крім огорожі кам'яної з церквами, коштом зрадника Мазепи зробленими, а монастирським доробленими... Друкарня у святій обителі ще до зрадника Мазепи і передше всіх колишніх гетьманів і старанням справічних архімандритів печорських накладом побожних князів... Острозьких... споруджена.... Суми всієї на дзвіницю від Мазепи зрадника, може, було чотири тисячі карбованців, за яку всякий матеріал: каміння, вапно й цеглу в діло пущено. За роблення фундаменту кам'яного сплачено майстрові Аксамитову і з ним колишнім робітникам завдатки дано, який [майстер] коли скоро вмер. Справа розпочата завакувала, а лишок грошей під час пожежі згорів..."(3)

З наведеного документа видно, що Аксамитов, мабуть, після закінчення будівництва в Батурині розпочав спорудження дзвіниці Києво-Печерської лаври, але закінчив лише фундаменти її, відтак помер.

У 1721 році Лавра звернулася до Петра І з проханням прислати архітекта для будівництва дзвіниці й ремонту згорілої соборної церкви. Спочатку була думка направити до Києва зодчого українця Старченка, про що клопоталася Лавра, але через те, що той помер, послали досвідченого будівничого Федора Васильєва з сином(4).

Старцев возив із собою до сотні спеціалістів-майстрів, до яких долучав ще місцевих людей.

Щоб дістати уявлення, якими були обставини такого будівництва і як воно відбувалося, досить буде ознайомитися з поданим далі ґрунтовним контрактом, укладеним у 1692 році муляром Матвієм Єфимовим на будівництво церкви в Глухові.

"Року 1692 місяця октоврія 24 дня. Контракт з муляром П.Матвієм Єфимовичем, учинений на мурування церкви Святого Архістратига Михаїла в Глухові. Образ і подоба, як має муруватись церква Святого Архістратига Михаїла в Глухові. Широта і довгота тої церкви, так само середини чи копулі, як теж в олтарі й приділах обох боків, такою має бути і такою подобою, як церква святителя Христового Миколая, новомурована в Стародубі, майстерством сього ж майстра зроблена, окрім паперті літійної; паперть літійна напереді має бути в глухівській церкві ширша на аршин і довша на аршин один і вища на сажень над паперть стародубівської церкви, і має літійної паперті баня рівна бути з олтарною банею, а не так, як у Стародубові; висота церкви Святого Архістратига Христового Михаїла в Глухові має бути сама копуля сажнем угору вища од церкви стародубівської, і мають бути в церкві глухівській у стінах самої середини під вікна стародубівської церкви інші вікна круглі, олтар також вищий, що квадрується до середини чи до копулі, приділи висотою на два аршини вищі од приділів стародубівської церкви, склеп повинен бути в глухівській церкві також у літійній паперті, як і в стародубівській. Контракт на глухівську церкву такий: Матвій Єфимович, майстер стародубівської церкви, який має мурувати в Глухові церкву, повинен він своєю цеглою, своєю вапною, своїм залізом, своїм каменем ставити глухівську церкву і челяддю своєю і всю тую мастерію своїми підводами повинен до церкви возити. Вапну і цеглу своїм коштом і своїми дровами палити має. За той увесь кошт, як виставить церкву глухівську за описом цим, дати йому Матвію Єфимовичу готових грошей шість сот рублів копійками, а п'ять сот рублів чехами, всієї суми одинадцять сот рублів. Харчі лигоминні дати йому: тридцять осмачок борошна житнього, п'ять осмачок крупів різних, п'ять пудів сала, шість пудів солі..."(5)

М.Холостенко гадає, що Матвій Єфимович - чи в іншому місці Матвій Єфимов - був українець, а не московитин, але думаю, що це не так. Справді бо, українські слова, якими пересипано місцями текст контракту - річ звичайна в усіх договорах, що укладалися в Україні з приїжджими російськими майстрами, бо їх писали на місці українські писарі-грамотії. Довід, що Єфимова названо "паном", теж не переконливий, бо, багато будуючи, він був заможний, жив як поміщик і звався, природно, "паном"(6).

Йменування "паном" трапляється ще в одному контракті, який Єфимов уклав у 1695 році на будівництво третьої церкви -Петропавлівського монастиря в тому ж таки Глухові*: "Законтрактований пан Матвій Єфимович, записаний государевим майстром мулярської справи". Це титулування прямо вказує на | московське походження Єфи-! Мова(7) [...] і Йосип Старцев також будував, крім згаданих двох церков у Києві, ще церкви для інших замовців, як це випливає з листування Мазепи з Москвою.

Ще один аналогічний випадок роботи московського майстра в Україні був у 1705; році, коли популярний зодчий Григорій Іванович Устинов, який багато будував у Москві, мав уже звання "архітектора", уклав з ніжинським протопопом і Павлом Васильовичем Яворським, братом митрополита Степана Яворського, договір на будівництво великого храму, що зберігся до цього часу, хоч і без бань, з одними під банниками**. і Про своє авторство пише сам Устинов у супліці Петру І, прохаючи царя відпустити його до Ніжина на добудову початої церкви(8). Про обставини даного будівництва ми дізнаємося також з листа самого митрополита до брата від 1705 року. "Умовив я сього підрядчика Григорія Івановича Устинова, людину справді певну і в малярстві та в архітектурі вмілу, аби він за зразком тим, на якому і ви, і я, і він підписалися, збудував церкву, а я йому платити повинен відрубом сім тисяч рублів, а на ваші українські гроші тридцять і п'ять тисяч"(9).

З цього листа видно, що Устинов у літньому віці був уже, як і Старцев та багато інших московських будівничих, не тільки зодчий, а, можливо, ще більш підрядчик, провадячи в різних кінцях країни великі будівництва, їх вели звичайно за вже існуючими зразками і лише із змінами, що окремо обумовлювалися в договорах, як ми бачили в контракті з Єфимовим. З листа не зрозуміло, звідки взято було зразок, на який належало рівнятися, як домовилися всі троє - двоє замовців і Устинов. Серед тогочасних московських храмів, що збереглися, такого немає, але не можна ручатися, без попереднього архітектурно-археологічного дослідження мурування, чи не зазнав він перебудови в XIX сторіччі. Про це можна здогадуватися з наявності на північному чолі великих спарених вікон і деяких деталей.

Набагато переконливіше свідчить про руку московського майстра портал "Богородичного Назарета".

За всіма архітектурними ознаками, наскільки про них дає змогу зробити висновок збережена світлина, той-таки Устинов збудував у Ніжині ще одну церкву - Преображенську, у 1721 році. Весь її архітектурний вигляд однієї природи з "Назаретом"(10)[...]

Не бачивши більшості згадуваних тут будівель у натурі й не маючи їхніх планів і обмірних креслеників, я мушу спиратися тільки на ласкаво надані мені, на моє прохання, Академією архітектури УРСР фотографічні матеріали значною мірою не фахового, а аматорського характеру. Мені здавалося, що світлини, зроблені безпосередньо з натури, допоможуть певною мірою розібратися в цій величезній кількості прийомів та форм і цим полегшать встановлення принаймні загальних обрисів архітектурних взаємозв'язків Росії і України на зламі ХVП-ХVШ сторіч. В архітектурі України тієї доби багато прекрасного, і треба щиро пожалкувати за тим, що досі бракує великих досліджень реставраційно-обмірного характеру. Тільки в новітні часи почали з'являтися давно пожадані книжки й статті, передусім М.Холостенка й Г.Логвина, які відкривають нам цю красу, яскраві свідчення давньої культурної дружби двох великих народів. Деякі наведені тут думки, зіставлення, аналогії можуть виявитися не зайвими для майбутніх дослідників.

Ознайомлення з усім наданим мені матеріалом переконує, що подібно до російського будівництва, українське - плоть од плоті народного, селянського мистецтва. Так само, як найвеличніші архітектурні творіння Новгорода, Пскова, села Коломенського й Москви виявляють виразні ознаки трансформації в камені давніх дерев'яних форм, найкращі твори української архітектури не могли б бути створені, якби колись не народилися в дереві. Це той самий здоровий процес переростання одних форм в інші, що ми бачимо в усій історії античної архітектури.

Г.Логвин слушно згадує свідчення про першу дубову Софію Новгородську з 13 верхами(11). Не збереглося жодної давньої дерев'яної церкви в Україні, і ми можемо міркувати, який вони мали вигляд, тільки на основі пізніших графічних матеріалів, але в тому, що ними колись була покрита вся країна, не може бути сумніву, як це було і на [Московській] Русі. Г.Логвин, не без підстав, бачить у Петропавлівській церкві Новгорода-Сіверського один із ранніх прикладів плідного співробітництва російських і українських зодчих(12). Точна дата спорудження її - невідома, але вона може припадати ще на першу половину XVII сторіччя.

З 1638 року відбувалися безперервні зносини України з [Московською] Руссю через часті ділові приїзди українців до Москви і встановлення постійного листування. Так, у другій половині червня того року до Москви приїздив ігумен Густинського монастиря зі скаргою на "гоніння за віру", що спричинюють масовий відхід з України в Росію. 29 жовтня 1640 року Київський митрополит Петро Могила звернувся до царя Михайла Федоровича із суплікою, прохаючи про "милостиню на впорядження розорених уніатами церков", і у відповідь одержав грамоту "про жалування на впорядження церков". Ця прихильна відповідь викликала найближчими роками цілий потік суплік десятків монастирів, які теж мали успіх. Завдяки всьому цьому було встановлено постійні дружні зв'язки України з Росією задовго до возз'єднання їх за Богдана Хмельницького. Супліки сповнені описів гонінь прийшлих єзуїтів і уніатів на православну віру. У листах відчувається сподівання на возз'єднання, і провісниками його були перші російські зодчі, які почали відбудовувати розорені церкви(13). Свідчення цієї допомоги ми бачимо в таких ранніх пам'ятках, як собор Різдва Богородиці в Мовчанському Печерському монастирі Путивля, збудований у 1630-1636 роках(14).

І справді, досить тільки поглянути на декоративну обробку стіни собору, щоб не було сумніву, що в його будівництві брали участь російські майстри. Є всі підстави припускати, що собор - справжнє дітище дружньої спільної творчості російського і українського зодчих. Один росіянин чи один українець вирішили б, як мав би виглядати храм, по-різному. Так, типова для XVII сторіччя російська обробка лиштов вікон, особливо нижнього віконця, що дуже нагадує такі самі в церкві Вознесіння в Коломенському, прямо свідчить про руку російського майстра. З другого боку - якому псковцю спало б на думку розкидати по всій стіні своєрідні цегляні орнаментальні смуги, гостроверхі городки та ще арки - спомин про колишні закомари?

Цілком очевидна спільність роботи московита й українця в чудовій надбрамній церкві Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському. Композиційно-обсяговий задум тут суто український, гульбище і підкліт - російські, а оздоблення - спільне для одних і других. Руку російського зодчого особливо ясно видає в'їзна брама та її московська обробка різьбленими колонками. Не буде нічого дивного, якщо коли-небудь удасться знайти докази безпосередньої участі в будівництві надбрамної церкви самого Йосипа Старцева. Чи не про неї є згадка в договорі щодо третьої його будівлі, відома нам із листування Мазепи з царями Йоаном і Петром?

Зовсім український вигляд має прекрасна дзвіниця Путивльського Мовчанського монастиря, збудована на зламі ХУІІ-ХУІП сторіч (у 1700 році вона вже була). Таку саму типово українську будову обсягово-композиційного образу храму ми бачимо в прегарній церкві села Лютеньки, що її збудував полковник Михайло Борохович у 1686 році*** . Усе в пій незвичайно вишукане й струнке, починаючи з чудового плану й закінчуючи здійнятими вгору самостійними частинами п'яти камер, кожної зі своїм покриттям(15).

Ще більше відчутне українське художнє дихання в Покровському соборі Харкова, збудованому в 1689 році(16) [...]

Абсолютно українськими загалом і в деталях є церква гетьмана Апостола в Сорочинцях (1730-1732 рр.), пишно прикрашена різьбою, що наслідує вишивки сорочок, і Троїцька церква Густинського монастиря (1674 р.); монументальна, безперечно, народна Миколаївська церква Ніжина і вражаючі мури з вежами Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському, також перейняті народним духом.

Мішаний московсько-український відбиток лежить на чарівних цивільних будівлях, таких, як полкова канцелярія в Чернігові, збудована полковником Лизогубом. У ній, як і в багатьох інших пам'ятках, споруджених наприкінці XVII - на початку XVIII сторіччя, нелегко відрізнити частку російського і українського зодчих в їхній спільній роботі. Та, як ми бачили, існують і такі пам'ятки, де за їхньою українською суттю зовсім не відчувається руки російського майстра і, навпаки, є й інші, майже цілком перенесені з півночі на південь.

Якщо з наведеного огляду може комусь здатися, що [Московська] Русь зробила в українську архітектуру вагоміший внесок, ніж Україна в російську, то причина цього полягає, можливо, у моєму недостатньому знайомстві з усією різноманітною спадщиною української архітектури і взагалі в слабкій дослідницькій роботі в цій галузі, проведеній досі українськими істориками й архітектами. Основним стимулом, що спонукав мене, незважаючи на таку малу обізнаність, узятися за цю складну тему, була не так надзвичайна привабливість її, як жадання сигналізувати її вагу й прагнення викликати бажання до її справжнього, у всеозброєнні сучасної науки, вивчення зацікавленими українськими колами, передусім Академією архітектури УРСР. Як можна так мало робити, живучи й працюючи серед багатющих архітектурних скарбів, якими повна країна? Тільки після того, як наші товариші-дослідники українці вивчать уздовж і впоперек свою територію, організувавши розкопи фундаментів, установивши закони й еволюцію українського цегляного мурування, зробивши точні археологічні обміри й піднісши на високий фаховий рівень реставрацію найціннішої архітектурної спадщини, можна буде сказати, чия частка у взаємовпливі більша, Росії чи України.

Вище найзагальнішими рисами було зазначено, наскільки збагатили російське будівництво нові ідеї й прийоми, що прийшли з півдня і тривко закріпилися на півночі, але в творчому народному горнилі [Московської] Русі й України на початку XVIII сторіччя була викута їхнім обопільним генієм одна пам'ятка такого неминущого значення, що вона до цього часу викликає законний подив москвичів і всіх приїжджих. Пам'ятка ця, так звана Меншикова вежа, яка стоїть біля Кіровських воріт за будівлею поштамту.

Першим дослідником, що приділив їй достатню увагу, був відомий історик і археолог початку XIX сторіччя А.Малиновський (1762-1840), який присвятив цій пам'ятці захоплену статтю, написану на основі віднайденого ним давнього синодика церкви Архангела Гавриїла. У Центральному державному архіві давніх актів зберігається в так званих теках Малиновського його вартісна записка, складена на основі цього синодика. Наведені в ньому відомості з історії невеличкої три наметової церкви Архангела Гавриїла, яка стояла до побудови вежі на її місці, заслуговують на тим більшу довіру, що розпочав вести синодик щ& перший священик церкви в XVII сторіччі. До нього він заносив усі події, що стосувалися храму, а після його смерті їх далі записували наступники священика. Ось що ми знаходимо в синодику.

У 1704 році парафіянин церкви Архангела Гавриїла, знаменитий сподвижник Петра І О.Меншиков, повернувшись з одного походу, привіз до Москви з Полоцька ікону Богоматері, написану, за переказами, євангелістом Лукою. Для цієї дорогоцінної ікони він вирішив побудувати храм на місці давньої церкви, присвятивши його тому ж таки архангелові Гавриїлу.

Меншиков знав, що він нічим не може так догодити своєму цареві й другові, як побудувати чудову пам'ятку, здатну прикрасити Москву. І він, не шкодуючи величезних коштів, справді спорудив храм, що перевищував на півтора сажня дзвіницю Івана Великого. Храм було задумано як церкву-дзвіницю, - "іже на дзвони". Сучасники вважали його чудом будівничого мистецтва.

І справді, у центрі Москви піднеслася споруда, яка затьмарила все навкруги архітектурною пишнотою й красою. Розпочата 1704 року, вона була закінчена в 1707 і протягом тривалого часу була парафіяльною церквою Архангела Гавриїла, аж поки в 1723 році блискавка не вдарила в її високий шпиль і не запалила горішнього, п'ятого дерев'яного ярусу. Дубові бруси, на яких висіли дзвони, впали, проваливши склепіння. У такому напівзруйнованому стані, позбавлена четвертого восьмерика, церква простояла понад пів- сторіччя й була прозвана народом Меншиковою вежею.

Із синодика ми дізнаємося, що будівником її був Іван Петрович Зарудний. Хто він, звідки родом, як потрапив до Москви і що збудував цей таємничий зодчий, цього Малиновський не міг допевнитися, незважаючи на всі зусилля, маючи у своєму розпорядженні всі московські архіви, головним начальником яких він був. Усі, хто писав про Меншикову вежу після Малиновського, повторювали тільки ті мізерні відомості, які він добув із синодика, і донедавна їх не було доповнено нічим, що розкрило б таємницю Зарудного. Недивно, що деякі новітні дослідники вже почали сумніватися, а чи був узагалі Зарудний архітектом, чи не був він лише малярем-іконописцем і навіть чи Зарудний не міфічна особа?

Знайшовши років із сорок тому декілька додаткових біографічних даних про труди і дні Зарудного, які я опублікував у першому випуску IV тому "Истории русского искусства" (випуск 23-й), я тільки в радянські роки взявся знову за розвідки в архівах з метою з'ясувати якісь нові дані про цього майстра, що певною мірою вдалося. Залишилося ще чимало незрозумілого й загадкового як у життєвій, так і у творчій біографії великого українського майстра, з'ясувати це я передусім закликаю дослідників українців. Адже тільки об'єднаними зусиллями українських і російських дослідників можна дістатися істини.

Одне можна твердити з певністю: позначеними печаттю справжнього генія будівлями Зарудного можуть і повинні однаковою мірою пишатися як українці, так і росіяни, бо українець з народження, він так грунтовно вивчив і палко полюбив російське зодчество останньої чверті XVII сторіччя, доби так званого наришкінського стилю, так ужився в нього, що створив нев'янучий витвір уже російського, а не українського мистецтва.

Відправляючись од таких уславлених московських церков, як Покрова в Філях, Троїцьке-Ликово, Убори, Успіння на Покровці, Зарудний витворив свій власний глибоко особистий архітектурний стиль, який уперше дістав найяскравіший вияв саме в Меншиковій вежі. Та коли ж він устиг так поглиблено вивчити всі ці шедеври російського будівництва?

Перше свідчення про появу Зарудного в Москві, яке мені пощастило досі розшукати, належить до 1690 року. Його ім'я трапляється під цим роком у документах Малоросійського приказу. 30 листопада він приїхав до Москви як гонець Мазепи і був тут у великій пошані, що видно із записів "видаткової книги грошової і соболиної скарбниці, сукон та інших товарів"[...]

Нам не вдалося розшукати даних про більш ранні приїзди Зарудного, але, починаючи з того часу, ми бачимо, що він не раз приїздив до Москви на доручення Мазепи, його завжди приймали тут з пошаною, і бував він "біля великих государів руки". Важко достеменно встановити, якого характеру були доручення, але ознайомлення з усіма дотичними приїздів Зарудного документами приводить до висновку, що то були переважно справи будівельні. Мазепа розгорнув на зламі ХVІІ-ХVШ сторіч величезну будівничу діяльність. Добре відома ритовина із зображенням 10 збудованих ним великих храмів, позначених його гербом. Мазепі для його задумів не вистачало своїх зодчих, і він був змушений не раз звертатися до царів із супліками про присилання йому особливо вмілих "у кам'яному муруванні" будівничих, що царі звичайно виконували. Особливо сприяв йому Петро І, коли після смерті Йоана став одноосібним царем.

Чи мав Зарудний архітектурну освіту? Безпосередніх свідчень про це не вдалося знайти. Єдиним місцем, де він міг опанувати основи архітектурної грамоти, могла бути Київська Могилянська академія. У кожному разі не підлягає сумніву наявність у нього великого будівельного досвіду, якого він набув у себе на батьківщині. Князі Острозькі мали село Заруддя в Луцькій околиці. Чи не звідти походить рід Зарудних(17)? У реєстрах Луцького братства є ім'я матері Мазепи - Марини(18). Нарешті на Волині, як уважає багато хто з дослідників, народився Стефан Яв орський(19). Близькість Зарудного до Мазепи видно вже з того факту, що він був його гінцем, а близькість його до Яворського випливає з цілої низки історичних свідчень, документів і цікавих зіставлень. За два роки до скликання Ради, що ухвалила в січні 1654 року возз'єднати Україну з Росією, у грудні 1652 року Богдан Хмельницький вирядив до Москви посольство в складі П.Тетері й генерального судді Самійла Богдановича Зарудного з проханням про приєднання України до Росії. В лютому-березні 1654 року в результаті нових переговорів з російським урядом у Москві з участю того ж таки Зарудного було складено пункти, відомі під назвою "березневих статей(20). Чи не був Іван Зарудний нащадком Самійла?[...]

Яворський прибув до Москви в 1700 році, і є підстави вважати, що саме він привіз із собою свого земляка [І.Зарудного], бо з того часу завжди йому допомагає, висуваючи його для виконання відповідальних справ. Звичайно він представив його цареві, улюбленим архітектом якого він відтоді стає. З одного боку, зв'язок з Мазепою, який на зламі XVII- XVIII сторіч був у царя у великому фаворі й став кавалером ордена Андрія Первозванного, з другого боку - ще міцніший зв'язок з царським улюбленцем Яворським сприяли тому, що поступово Зарудний став улюбленим зодчим Петра І. Недарма той так високо цінував Меншикову вежу, що наказав у 1709 році головному архітектові Петербурга Трезіні будувати центральну пам'ятку нової північної столиці - Петропавлівську дзвіницю за точною подобою Меншикової вежі.

Тільки особливою близькістю до царя пояснюється майже цілковита відсутність архівних даних про будівлі Зарудного. Як побачимо далі, він будував на прямі замовлення Петра, минаючи всі тодішні будівельні інстанції. Через те, що царські замовлення давалися й виконувалися в самій Москві, де не було нічого подібного до петербурзької міської канцелярії, яка відала всім будівництвом, доручення царя й плату за виконання їх Зарудний одержував безпосередньо з його рук, тому вони зовсім не відбивалися в документах. Це дуже утруднює з'ясування й уточнення історії будівель Зарудного[...]

Що стосується іменного веління про спорудження За-рудним іконостаса для Петропавлівського собору, то він є останній з-поміж більш ранніх іконостасів, що передували йому, - Оранієнбаумського для Меншикова, Ревельського [Талліннського] для Преображенського собору та інших. Найдовершенішим серед них слід визнати Петропавлівський - справді велике творіння декоративного мистецтва всіх часів. Крім певних традицій російського іконопису, у ньому втілилися пишні форми і прийоми, що їх Зарудний переніс із храмів Західної України. У пізнішій супліці Зарудного дуже чітко говориться не про "зроблення" петропавлівського іконостаса, а про "побудову", чим підкреслюється його архітектурно-будівельний, а не лише декоративний та іконописний бік. Думку дослідників, які вважають, що всі іконостаси проектували петербурзькі будівничі церков, і Зарудний робив їх у Москві за цими проектами, спростовує його листування з Петербургом, у якому він прямо говорить про свої кресленики, відмовляючись писати ікони для них, "що краще зроблять петербурзькі художники". На неодноразові нагадування Макарова надіслати в Кабінет кресленик іконостаса "з масштабом" Зарудний відповідає: "А рисунка ледь устиг половину нарисувати за багатьма суєтами, а з другою половиною скоро не впоратися, помічника не маю, один при ділі"(21)[...]

Усе вищенаведене свідчить про те, що в особі Зарудного наша країна мала генія настільки багатогранного, що він змушує згадати велетнів Ренесансу: зодчий, скульптор, маляр, декоратор, - ким він тільки не був у своєму справді живому й трепетному мистецтві?

З усіх творчих загадок життєвого шляху Зарудного одна видається особливо важкою: яким способом і де він набув своєї вражаючої архітектурної майстерності? Здебільшого в документах, що стосуються службового проходження визначних діячів культури, завжди трапляється один - або скарга на несплату грошей, або прохання про віддяку за заслуги перед державою, де претендент сповіщає, скільки йому років. Досі в жодному подібному документі таке власноручне свідчення Зарудного мені не траплялося, тому рік його народження все ще залишається невідомим. Він помер у 1727 році. Навряд чи він міг бути дуже юним у 1690 році, коли ми його вперше бачимо в Москві як гінця самого Мазепи. Якщо припустити, що йому було тоді років з тридцять, то приблизна дата його народження припадає на 1660 рік, отже, на службу він вступив і будував Меншикову вежу в розквіті сил, приблизно в 41- 46 років, а помер у 67 років.

Якщо слушне припущення, що батьківщина Зарудного Західна Україна, то він міг доволі надивитися на декоративні прийоми західно-українських церков і польських костелів, добре їх вивчити. Про це, до речі, переконливо свідчить любов Зарудного до декоративних штофів і шнурів з китицями як у тканині (рака Олександра Невського, іконостас у Таллінні), так і в дереві (іконостаси в Петропавлівському соборі й царська ложа в Дубровицях).

Та не виключена й безпосередня участь Зарудного у зведенні будівель гетьманської України як учня, а потім і помічника таких майстрів, як Старцев або Аксамитов. Зв'язок приїздів гінця Мазепи з його супліками щодо примушення Старцева закінчити в Києві церкви Братського й Миколопустинського монастирів, які той не добудував, також наводить на думку про тісну пов'язаність їх обох. Крім того, суто український вигляд Микільської церкви настільки випадає з-поміж будь-яких зразків московського будівництва, що хочеться припустити участь в її будівництві українця Зарудного на правах учня й друга[...]

Як було б важливо, щоб Академія архітектури УРСР серйозно й безпосередньо зайнялася всебічним вивченням своєї дорогоцінної архітектурної спадщини, хоча б з метою натрапити на якісь сліди можливої участі Зарудного в спорудженні деяких збережених дотепер пам'яток. Чи може бути щось вдячніше від цього завдання, здатного, якщо випаде удача, ще вище піднести значущість внеску України в російську культуру?

(1954 р.)

Список використаної літератури

1. Грабарь И. История русского искусства. -Т.2.-С.396-400.

2. ЦДАДА. - Ф. 124. - Малоросійські справи, 1700р.-Спр.83.-Арк.1.

3. ЦДІА. - Ф. Києво-Печерської лаври, справи загальні. - Оп.1. - Спр.5. - Арк.43 (Повідомлено Академією архітектури УРСР).

4. ЦДАДА. - Малоросійська експедиція Сенату. - Кн. 1765. - Арк.85.

5. Контракт на строительство церкви конца XVII века. - Из вечистой книги 1693 года// Киевская старина. - 1884. - Т.8. - С.423 - 424.

6. Холостенко М. Архітектура Радянської України. - К" 1940. - С.22-24.

* Помилка І.Грабаря. Глухівсько-Петропавлівський монастир міститься поблизу с.Будищі, за 20 км на південь від Глухова (Прим. ред.).

7. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. - Чсрнигов, 1873. - К.З.-С.209-210.

** Нині храм частково відреставровано (Прим. рсд.).

8. ЦДАДА. - Малоросійські справи. - Спр.29; Держархів. - Розд. XXVI. - Спр.1. - 4.1. -№ 32. - 17 груд. 1705 року: "Архітектурних і кам'яних різьбярських справ майстер Григорій Іванів син Устинов суплікою прохав відпустити його до Ніжина, де він підрядився побудувати протопопові Павлу Васильовому синові кам'яну церкву".

9. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. - Кн.З. Мужскис монастыри. Нежинский Благовещенский второклассный монастырь, называемый "Назарет" Пресвятой Богородицы. - 1873. -С163.

10. Гуцало О. Стародубське бароко // Збірник секції мистецтв. - К., 1921. -С.9.

11. Логвин Г. Историчсская общность архитектуры русского и украинского народов // Архитсктурное творчество. - К., 1953.-С.70.

12. Там само. - С.74.