Олександр II 1855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець
поета В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І. Року 1856
Кримська війна закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській
імперії почалися кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна.
Уже 1855 року Олександр ІІ дав амністію членам
Кирило-Мефодіївського Братства, які перебували на засланні. Видатні
члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а трохи пізніше
Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі 1856 року цар Олександер II
офіційно заявив представникам дворянства, що кріпацтво має бути
скасовано, і що ліпше зробити це “зверху, ніж дочекатися, коли воно
почне скасовуватися знизу”. З того часу розпочалася підготова до
скасування кріпацтва. По губерніях створено комітети, які розробляли
пляни звільнення селян, враховуючи місцеві умови, і передавали свої
проекти на розгляд головного комітету в Петербурзі. Членами головного
комітету були представники від губерніяльних комітетів. Було там два
українських дідичі, Василь Терновський та Григорій Галаґан, обидва з
родин, дружніх із Шевченком, обидва твердо боронили інтереси селян.
Проте, настрої членів комітетів були розбіжні: одні бажали дати якомога
менше землі селянам або зовсім не давати, інші стояли за справедливе
рішення справи й достатні забезпечення селянам землею. Чутки про ці
суперечки доходили до селян, хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо
в Катеринославській та Чернігівській губерніях, селяни самовільно
припинили працю на дідичів. Будо багато повстань, переважно на
Правобережній Україні, де поміщицьке господарство переходило на
капіталістичні основи, і лідичі хотіли звільнити селян зовсім без
землі, щоб забезпечити себе робітниками. На Лівобережжі, зокрема на
Полтавщині, хотіли дати селянам тільки садибні землі, а в Південній
Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили затримати панщину
ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці проекти свідчать, як
тяжке було працювати комітетам. 19 лютого 1861 року проголошено
маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селян мало наступити
тільки через два роки. У маніфесті селян названо “тимчасово
зобов'язаними”, а самий стан — переходовим. Селяни діставали
персональну свободу, незалежність від дідича та двір із садибною
землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років, після
викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року. “Положення про
звільнення селян від кріпацтва” було укладене дуже неясно. Насамперед —
не встановлено однакового наділу на душу: розмір цей вагався у зв'язку
з різними причинами в різних губерніях і залежно від якости землі; крім
того в залежності і від розмірів поміщицького маєтку. Врешті, якщо
понад надільною нормою залишалася земля, якою до реформи користувалися
селяни, то вона переходила до дідича. Становище селян в Україні
в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в Україні наділи їх до реформи
були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і
Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 40% свого
попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх губерніях України
наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних губерніях наділ
був нижчий, ніж встановлювали “Бібіковські інвентарі” 1848 року.
Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на селянина, що був
записаний по ревізії і платив податок державі, зменшилося. Наслідком
реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських
господарств; що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні таких
господарств було 43,3%, на Південній Україні— 27,6%. Нагляд над
сільськими та волосними управами був переданий “мировим посередникам”,
яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була посада тимчасова
— до введення “уставних грамот”, що встановлювали відносини між
дідичами і селянами. Селянська реформа була першою в ряді інших
реформ. Року 1862-го зреформовано фінансове господарство держави й
зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів. Того
ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння армії,
вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою силою
катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874 року
запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у
віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти. В
1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів:
мирові, суди, що їх обирало населення, та державні .(окружний суд і
судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в
якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані
населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь
сторони, прокурор та оборонці. 1864-го року впроваджено земське
самоуправління. Один із найкращих знавців земства в Україні, О. Моргун,
писав так: “Земське - самоурядування було одним із найвидатніших явищ у
суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.”
Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя
губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну
власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога
обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на
рік на загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу,
яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну
управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з
“самообкладання” населення з кожної десятини. Земства дбали про
санітарію та гігієну, утримували шпиталі, , лікарів, фельдшерів,
-акушерок. Медична допомога була безплатною : для всієї людносте,
незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом
майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної
обслуги в українських губерніях. Другою великою галуззю
діяльности земств була освіта. Земства організували школи: чотирорічні,
початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти
вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю
славою. Земства поставили своїм завданням — повністю охопили освітою
молодь, і в багатьох повітах це було досягнене напередодні революції.
Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою
земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству
все шкільництво на селі. Але була ще дуже важлива риса. Протягом
50-ти років діяльности земств у різних їх установах влаштовувались
люди, які з причини політичної не-благонадійности” не могли знайти
праці в державних установах: лікарі, вчителі; статистики, ветеринари і
т. п. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Видатними
земськими діячами були: проф. І. Лучицький, родина Дорошенків, В.
Тарновський, О. Русов (земський статистик), І. Піраг, Б. Грінченко, В.
Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич та сотні інших. Земську роботу
головним чином вели-середні землевласники-дворяни, серед яких
наприкінці XIX ст. було багато революційне настроєних свідомих
українців. Кращий історик земств, Б. Веселовський, підкреслив, що “тут
не було місця для злісної боротьби кляс”. Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили
великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але
користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні
землевласники. Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли
піднесенню національної свідомостк, а з другого боку — стали тією
школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції
це виразно виявилося, бо саме і земських установ вийшло багато
громадських і політичних діячів. В 1864-му році земства були
засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі,
яке тількищо пережило польське повстання, земства поширились щойно в
1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству
впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом
37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головно на
національній свідомості населення правобережних губерній. Останньою
реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося міські
ради — "думи”, членів яких обирало все населення, що платило податки,
себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п. Виконавчим
органом ради була управа з міським головою на чолі. Компетенція
міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за
господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю,
охороною здоров'я, санітарією, школами.
Список використаної літератури Будзіновський А. Аграрні відносини Галичини // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. 1894. Кн. 4. Виішичепко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Витанович 1. Історія Українського кооперативного руху. Нью-Йорк, 1964. Волощечко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х — на початку 80-х років XIX ст. К., 1974.
| 
