Розвиток господарства як І раніше мав індустріальне спрямування, і
в цьому напрямку Україна досягла значних успіхів. Так, на початок 80-х
років республіка давала понад 50% загальносоюзного виробництва
залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату, понад 25%
видобутку вугілля. У республіці випускалось 97% вугільних комбайнів,
52,3% вантажних магістральних вагонів, 33,2% турбін, 24,7% тракторів
тощо. Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася ціла низка
проблем, у тому числі проблема якості промислової продукції. Уповільнення
темпів економічного зростання та зниження ефективності виробництва
вимагали від керівництва СРСР зміни соціально-економічної орієнтації. Після
квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у країні почала здійснюватися нова
економічна політика (неонеп), що пройшла у своєму розвитку декілька
етапів. На першому етапі нова політика отримала назву «курс
прискорення», і була сформульована лише в загальних рисах. Головною
метою даного курсу пропонувалась всебічна інтенсифікація суспільного
виробництва за рахунок пріоритетного розвитку ряду сфер:
науково-технічного прогресу, структурної перебудови, ефективної системи
управління, організації і стимулювання праці. Ця модель була
зовсім теоретично необгрунтована, оскільки зрозуміло, що структурна
перебудова економіки неможлива без реорганізації всього господарського
механізму/Тому вже через рік термін «прискорення» виходить із
користування і замінюється терміном «перебудова». На початку
«перебудови» йшлося про те, що необхідно «перебудовуватися», що «так
жити не можна». На жаль, ні у вчених-економістів, ні у політиків
чіткого уявлення про те, від якої моделі економічної системи ми
відмовляємось і до якої моделі хочемо прийти, не було. Тому весь
«процес» ішов не по лінії створення нової економічної системи, а по
лінії руйнування існуючої. Дванадцята (і остання) п'ятирічка
(1986—1990 рр.) виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі
попередні з марнотратства заради дутих темпів прискорення, з тріском
провалилася на півдорозі. Впритул до 1988р. ставилось завдання
створення планово-ринкової системи, в якій ринок розглядався як
допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з
цього нічого не вийшло. Згідно з рішеннями червневого (1987 р.)
Пленуму ЦК КПРС з 1988 р. почалося здійснення радикальної економічної
реформи. До середини 1987 р. було розроблено і прийнято програму
корінної перебудови системи управління економікою. Вона передбачала
її соціальну переорієнтацію, структурні перетворення, реформу
ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи за загальної
спрямованості до регульованої ринкової економіки. Епіцентром
урядової програми, запропонованої в 1989 р. з'їзду народних депутатів
СРСР, якраз і було здійснення радикальної економічної реформи. Було
прийнято пакет постанов, в яких йшлося лише про косметику планової
системи управління народним господарством, підвищення ролі Держплану в
нових умовах господарювання. «Фундаментальна» підготовка до ринку у цих
документах фігурує лише в розумній необхідності його насичення
товарами. «Радикальна» реформа була найбезпліднішою із всіх
попередніх. У ній не лише не вирішені, але навіть і не поставлені
по-науковому питання про непридатність вимірювачів економічного
зростання і принципу визначення фонду зарплати за обсягом товарної
продукції, що дало можливість зберегти в інструкціях і методиках усе у
попередньому вигляді. У 1989 р. ці чергові безплідні документи
стали теоретичною базою для програми діяльності уряду, обраного новим
парламентом, найближчою метою якої була стабілізація економіки в 1990
р. В Україні 1989 рік був останньою точкою відліку відносної
стабільності в економіці, але тільки відносної, а з 1990 р. почався
фактичний спад виробництва. Приріст товарів народного споживання було
намічено величезний — на декілька млрд. руб. (всього по СРСР — на 60
млрд. руб.). Особливо великі надії покладалися на скорочення воєнних
витрат і конверсію оборонних галузей промисловості. Робота зі
стабілізації економіки урядом велась дуже активно. Але вже до травня
1990 р. стало вочевидь, що програма стабілізації економіки «горить»:
темпи зростання виробництва товарів народного споживання у 5 разів, а
продуктових — у 10 разів нижчі за намічені. Саме в цих умовах на
горизонті й замаячив ринок. Він привернув увагу керівництва країни як
можливість самозбереження, бо кредит довіри до нього з боку народу вже
було вичерпано. І обіцяти більше було нічого. Після того, як 24
травня 1990 р. на третій сесії Верховної Ради СРСР голова уряду М. І.
Рижков виступив з доповіддю «Про економічне становище країни і про
концепцію переходу до регульованої ринкової економіки», ринок
стартував. Через місяць передбачалося підвищити ціни на хліб і
хлібопродукти у З рази, а з січня 1991 р. — більшість оптових і
роздрібних цін від 50 до 100%, що свідчить про те, що перехід до ринку
розпочався з директивного підвищення цін у напрямку світових. Економічний
розвиток України на кінець 80-х років характеризувався подальшим його
погіршенням. Так, середньорічні темпи зростання валового суспільного
продукту за період з 1986 р. по 1990 р. порівняно з 1981—1985 рр.
знизилися з 3,4 до 1,9%; валового національного продукту — з 3,4 до
2,4% відповідно; продукції промисловості — з 3,4 до 3%. Таким
чином, третя спроба прискорення, здійснена М. С. Гор-бачовим (після М.
С. Хрущова і Л. І. Брєжнєва), була найпростішою за задумом і виявилася
найкороткочаснішою. Завдання, поставлені на її початку, залишились
невиконаними. Горбачову не вдалося навіть зупинити неухильне погіршення
соціально-економічного становища, а економічна криза в епоху його
перебудови іде більше загострилася. Відбулося це тому, що реформа
теоретично не розроблялась, здійснювалась не комплексно, без
урахування вітчизняного і зарубіжного досвіду економічних реформ. Усе
це призвело до господарського безвладдя, розвалу народного господарства
і розпаду СРСР. Таким чином, Україна починала розбудовувати незалежну
економіку, перебуваючи в стані кризи. 3 розпадом СРСР і
отриманням незалежності на шлях самостійного як політичного, так і
економічного розвитку вийшла одна з найбільших колишніх радянських
республік — Україна. За виробничим потенціалом І чисельністю населення
Україна — друга після Росії держава СНД. На початку 90-х років її
населення становило 52 млн. осіб, що дорівнювало близько 18% загальної
чисельності населення колишнього СРСР. У 1989 р. в Україні було
вироблено понад 16% загальносоюзного національного доходу. У результаті
панування командно-адміністративної системи управління економікою
Україна, як і Інші колишні радянські республіки, опинилася в стані
глибокої економічної кризи. Катастрофічна ситуація в народному
господарстві була обумовлена такими факторами: • загальним одержавленням, що призвело до деградації відносин власності й ліквідації нормальних господарських стимулів; • деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації; • викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства; • гонитвою за високими темпами зростання радянської економіки. Немічною і деформованою у господарському відношенні виявилася Україна в переддень незалежності. Останнє
десятиріччя XX століття для України можна назвати роками економічної
трансформації — складного соціально-економічного явища, в якому дуже
важко виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв'язки між
окремими явищами, діями окремих економічних суб'єктів та їх наслідками.
Суть соціально-економічних перетворень у цілому зводиться до того, щоб
змінити існуючу економічну систему і забезпечити економічне зростання.
Як же відбувалися трансформаційні процеси в українській економіці на
рубежі тисячоліть? Першим кроком на шляху до незалежної
української економіки було прийняття «Декларації про державний
суверенітет України» 16 липня 1990 року. Ще перебуваючи в складі СРСР,
Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної
держави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього
наміру відбулася з прийняттям «Акта проголошення незалежності України»
24 серпня 1991 року. Одним із головних завдань перехідного
періоду є розроблення науково обгрунтованої соціально-економічної
політики, тобто програми стратегічних і тактичних дій держави. Без
такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий. Але
в 1991 році перевагу було надано не науково обгрунтованим висновкам
вітчизняних і зарубіжних учених, а нав'язаній Україні ззовні (під
виглядом «новітнього монетарному») політиці реформації типу так званої
«шокової терапії», в основі якої лежали рекомендації експертів
Міжнародного валютного фонду і Світового банку.
|