Однією з проблем, ви­вчення якої дає змогу порівняти процеси, що відбува­ються на планетах, з земними процесами, є проблема вулканізму.

Вулканічні процеси — це один з характерних проявів внутрішнього життя нашої планети. Про масштаби земного вулканізму говорить хоча б той факт, що на Землі налічується близько 540 діючих вулканів, тобто таких вулканів, які хоча б раз вивергалися на пам'яті

людства. З них 360 знаходяться в так званому Вогненно­му поясі навколо Тихого океану і 68 — на Камчатці та Курильських островах.

Ще більше вулканів, як з'ясувалося останніми рока­ми, на дні океанів. Тільки в центральній частині Тихого океану їх не менше 200 тисяч.

Одне середнє за потужністю вулканічне виверження супроводжується виділенням такої енергії, яка виділяє­ться при згорянні 400 тис. т умовного палива. Якщо ж порівняти вулканічну енергію 8 енергією, що міститься в кам'яному вугіллі, то при великих виверженнях їхній «вугільний еквівалент» досягає 5 млн. т.

Величезні кількості твердих частинок, які викида­ються з надр Землі під час вивержень, надходять в ат­мосферу і, розсіюючи сонячні промені, справляють по­мітний вплив на кількість теплоти, що приходить на Землю. Зокрема, є дані, які свідчать про те, що деяким періодам тривалого похолодання в історії нашої планети передувала велика вулканічна активність.

Вивчення вулканізму сприяє пізнанню закономірно­стей внутрішньої будови Землі. Образно можна сказати, що діючі вулкани — це канали, якими надходить інфор­мація про процеси, що відбуваються в надрах нашої планети.

Останніми роками при вивченні земного вулканізму дедалі більшого значення набуває зіставлення пов'яза­них з ним явищ із явищами, що відбуваються на інших тілах Сонячної системи. Так, наприклад, явні сліди вулканічної діяльності виявлено на Місяці. На поверхні нашого природного супутника вельми поширені базаль-ти вулканічного походження, зустрічаються й виходи лави. Вивчення знімків місячної поверхні, зроблених а борту штучних супутників Місяця, показало, що в ці­лому ряді місць місячної поверхні є застиглі лавові по­токи і озера. Але, як вважають спеціалісти, активні вул­канічні процеси відбувалися на Місяці на відміну од

Землі в основному в перші півтора мільярда років після його утворення.

Що ж до Венери, то є дані, які свідчать про те, що на цій планеті вулканічна активність триває й тепер. Як відомо, температура поверхні Венери наближається до 500 °С. Не виключено, що на температуру впливають і вулканічні процеси, зокрема виливання на поверхню планети гарячої лави.

У результаті радіолокаційних спостережень на Вене-рі виявлено гірські масиви, дуже схожі на земні вулка­ни. Таким, наприклад, є масив Бета, що має близько 1000 км у поперечнику. Над цією зоною зареєстровано значне збурення гравітаційного поля — явище, яке в зем­них умовах має місце над районами розташування молодих, хоч і не обов'язково діючих вулканів. Припу­скається також, що численні промені, які розходяться в різні боки від Бети,— це застиглі потоки лави.

На панорамах, переданих радянськими станціями «Венера-9» і «Венера-10», що здійснили посадку біля східного схилу Бети, добре видно нагромадження каме­нів, очевидно, викинутих під час виверження. При цьому звертають на себе увагу гострі краї багатьох з них. Якби ці камені було викинуто дуже давно, то суворі умо­ви Венери мали б привести до згладжування їхніх об­рисів.

На користь припущення про сучасний вулканізм на Венері свідчать і електричні розряди в атмосфері пла­нети (типу земних блискавок), зареєстровані радянськи­ми станціями «Венера-11», «Венера-12» і «Венера-13». Виходячи з наявних даних, ці розряди пов'язані з вул­канічними масивами. Відомо, також, що виверження вулканів на Землі досить часто супроводжуються по­тужними електричними розрядами.

6 вулкани, щоправда згаслі, і на Марсі. Найбільший з них — гора Олімп заввишки близько 27 км. У тому ж районі розташовано ще два гігантських згаслих вулка-

ни, висота яких дещо менша. Згідно з оцінками спеціа­лістів, виверження цієї групи вулканів відбувалися десятки чи сотні мільйонів років тому. Утворення на Марсі таких високих гір вулканічного походження, мо­жливо, пов'язане з набагато меншою, ніж на Землі, силою тяжіння.

Великий інтерес становить виявлення американською космічною станцією «Вояджер-1» на супутнику Юпіте­ра Іо десяти діючих вулканів, які викидають пил і роз­жарені гази на висоту до 200 км. Особливо цікаво, що коли через кілька місяців поблизу Юпітера пролетіла станція «Вояджер-2», то 6 з цих 9 вулканів усе ще продовжували вивергатися.

Земні надра розігріваються завдяки енергії, що ви­діляється при розпаді радіоактивних елементів. У Іо основним джерелом розігріву, мабуть, є припливні збу­рення з боку гіганта Юпітера. І не виключено, що тому надра Іо постійно перебувають у розплавленому стані. Звідси й велика тривалість вивержень.

Вивчення космічного вулканізму — важливий крок у пізнанні закономірностей вулканічних процесів.

Методичні міркування. У зв'язку з явищами вулка­нізму в Сонячній системі не зайве нагадати, що марно­вірні люди сприймали виверження земних вулканів як кару божу. А в старовину вулканічні кратери здавались їм входом до пекла, у страшне царство бога вогню Вулкана.