Масштаби Всесвіту Ви вже знаєте, що природний супутник Землі
— Місяць — є найближчим до нас небесним тілом, що наша планета разом з
іншими великими і малими планетами входить до складу Сонячної системи,
що всі планети обертаються навколо Сонця. У свою чергу Сонце, як і всі
видимі на небі зорі, входить до складу нашої зоряної системи —
Галактики. Розміри Галактики настільки великі, що навіть світло,
поширюючись зі швидкістю 300 000 км/с, проходить відстань від одного її
краю до іншого за сто тисяч років. Таких галактик у Всесвіті безліч,
але вони дуже далеко, і ми неозброєним оком можемо бачити лише одну з
них — туманність Андромеди. Відстані між окремими галактиками
звичайно в десятки раз перевищують їхні розміри. Щоб ясніше уявити собі
масштаби Всесвіту, уважно вивчіть малюнок 1. Зорі є
найпоширенішим типом небесних тіл у Всесвіті, а галактики і їх
скупчення — його основними структурними одиницями. Простір між зорями в
галактиках і між галактиками заповнений дуже розрідженою матерією у
вигляді газу, пилу, елементарних частинок, електромагнітного
випромінювання, гравітаційних та магнітних полів. Вивчаючи
закони руху, будову, походження й розвиток небесних тіл та їх систем,
астрономія дає нам уявлення про будову І розвиток Всесвіту в цілому. Проникнути
в глибини Всесвіту, вивчити фізичну природу небесних тіл можна за
допомогою телескопів та інших приладів, що їх має у своєму
розпорядженні сучасна астрономія завдяки успіхам, досягнутим у різних
галузях науки і техніки. СКЛАД І МАСШТАБИ СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ Ви
вже знаєте, що Сонячну систему становлять Сонце і планети з їхніми
супутниками, і до зорі знаходяться незрівнянно далі від нас, ніж
планети. Найвіддаленіша від нас з відомих планет — Плутон знаходиться
від Землі майже в 40 раз далі, ніж Сонце. Та навіть найближча до Сонця
зоря віддалена від нас ще в 7000 раз більше. Цю величезну різницю
відстаней до планет і зір слід чітко усвідомити. Дев'ять великих
планет обертаються навколо Сонця по еліпсах {що мало відрізняються від
кіл) майже в одній площині. У порядку віддалення від Сонця — це
Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон.
Крім них, у Сонячній системі безліч малих планет (астероїдів),
більшість з яких рухається між орбітами Марса і Юпітера (див. передній
форзац). Навколо Сонця обертаються також комети — невеликі тіла,
оточені обширною оболонкою з розрідженого газу. Більшість з них мають
еліптичні орбіти, що виходять за орбіту Плутона. Крім того, навколо
Сонця обертається по еліпсах безліч метеорних тіл розміром від піщинки
до дрібного астероїда. Разом з астероїдами і кометами вони належать до
малих тіл Сонячної системи. Простір між планетами заповнений дуже
розрідженим газом і космічним пилом. Його пронизують електромагнітні
випромінювання; він є носієм магнітних і гравітаційних полів. Сонце
в 109 раз більше від Землі за діаметром і приблизно в 333 000 раз
масивніше від неї. Маса всіх планет становить лише близько 0,1 % маси
Сонця, тому воно силою свого тяжіння скеровує рух усіх членів Сонячної
системи. Розмір і форма Землі. На фотознімках, зроблених
з космосу, Земля має вигляд кулі, освітленої Сонцем, і показує такі
самі фази, як Місяць (див. мал. 42-і-43). Точну відповідь про
форму й розмір Землі дають градусні вимірювання, тобто вимірювання в
кілометрах довжини дуги 1 ° у різних місцях на поверхні Землі. Цей
спосіб ще в III ст. до н. е. застосовував грецький учений Ератосфен.
Тепер цей спосіб застосовують у геодезії — науці про форму Землі та
про вимірювання на Землі з урахуванням її кривизни. На рівній
місцевості вибирають два пункти, що лежать на одному меридіані, І
визначають довжину дуги між ними в градусах і кілометрах. Потім
обчислюють, скільком кілометрам відповідає довжина дуги 1 °. Зрозуміло,
що довжина дуги меридіана між обраними точками в градусах дорівнює
різниці географічних широт цих точок. Якщо довжина цієї дуги, виміряна
в кілометрах, то при кулястості Землі 1° дуги відповідатиме довжина в
кілометрах Тоді довжина кола земного меридіана £., виражена в
кілометрах, дорівнює 360°. Поділивши її на 2л, дістанемо радіус Землі. Одну
з найбільших дуг меридіана від Північного Льодовитого океану до Чорного
моря було виміряно в Росії і Скандинавії в середині XIX ст. під
керівництвом В. Я. Струве (1793—1864), директора Пулковської
обсерваторії. Великі геодезичні вимірювання в нашій країні проведено
після Великої Жовтневої соціалістичної революції.
|