Аналізуючи середню тривалість життя людини можна бачити, що ця
величина непостійна. Чим раніший етап розвитку людини, тим коротшою є
середня тривалість життя. Судячи з кістяків, близько 40%
неандертальців вимирали у віці до 14 років; 15% - від 15 до 20 років і
тільки 5% - у віці близько 40 років і більше. Рідко доживали до 50
років і люди кам’яного віку. Протягом тисячоліть люди вимирали
не досягши старості. Рання дитяча смертність, масові епідемії, голод,
тяжкі умови життя скорочували й у наступні століття тривалість життя. Статистично
встановлено, що середня тривалість життя жінок вище, ніж чоловіків. Це
відзначалося й у минулому, але особливо помітним стало в останні
десятиліття. Таке явище відзначається в більшості країн. У певній мірі
це пояснюється соціальними факторами; особливостями праці чоловіків,
великим травматизмом, шкідливими звичками (алкоголізм, куріння). Не
заперечуючи значення цих факторів, слід зазначити, що тільки вони не
можуть цілком пояснити наявні різниці в тривалості життя. Припускають,
що причини цих різниць пов’язані з особливостями нейрогуморальної
регуляції в організмі в жіночої статі, своєрідною захисною дією жіночих
статевих гормонів. Можливо, що наявність двох Х-хромосом у жінок
забезпечує велику надійність генетичного апарата. Слід враховувати, що
видова тривалість життя – це не одна загальна для всіх величина. Існує
діапазон нормальної тривалості життя, люди у віці 120-130 років – це
відносно невелика група довгожителів. Особливо багато
довгожителів в Абхазії і Аджарії (Грузія), в Азербайджані, на
Північному Кавказі, у гірському Алтаї. Більш високі показники
довголіття спостерігаються в сільській місцевості. Це вказує, що
потенційна можливість довголіття виявляється неоднаково в різних умовах
середовища (характер і умови праці, кліматичні умови). СМЕРТЬ ЯК ЗАВЕРШЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ. Смерть
– завершальна фаза індивідуального існування кожного організму.
Неминучість смерті випливає із суперечливої сутності життя. Життя і
смерть у живому організмі представляють діалектичну єдність.
Заперечення життя власне кажучи міститься в самому житті, так що життя
міститься завжди у відношенні з своїм необхідним результатом – смертю. У
процесі життєдіяльності організму безупинно відбувається відмирання
клітин; так само безупинно здійснюється відновлення структур, що
відмирають. При порушенні погоджених процесів обміну в організмі, а
також між організмом як цілим і середовищем настає смерть. Причиною
смерті можуть бути наростаючі старечі зміни. Патологічний процес чи
впливи зовнішнього середовища, що насильно обривають життя. Таким
чином, смерть є завершальним етапом індивідуального розвитку. В
людини розрізняють смерть фізіологічну (природну), що настає в
результаті старіння організму, і патологічну (передчасну), викликану
хворобливими станами організму, ураженням життєво важливих органів.
Передчасна смерть може бути наслідком нещасного випадку. Перші
1-4 хв після припинення життєдіяльності організму – це так звана
клінічна смерть, коли настає зупинка дихання і серця. Через 4-6 хв
після припинення серцевої діяльності і дихання виникає соціальна
смерть, коли гинуть клітини кори головного мозку. І якщо в цей час
оживити людину, вона залишиться розумово неповноцінною, в неї зникнуть
набуті умовні рефлекси і не виникнуть нові. Коли ж протягом 6-7
хв людину не оживити, настає біологічна смерть, або просто смерть. Це
вже остаточне припинення життєдіяльності організму у зв’язку з
необоротним порушенням обміну речовин у клітинах. ПОНЯТТЯ ПРО КЛІНІЧНУ СМЕРТЬ У
вищих багатоклітинних організмів смерть не одномоментна подія. У цьому
процесі розрізняють два етапи клінічної і біологічної смерті. Ознакою
клінічної смерті служить припинення найважливіших життєвих функцій:
втрата свідомості, відсутність серцебиття і дихання. Однак у цей час
більшість клітин і організмів ще залишаються живими, у них ще
відбуваються процеси самовідновлення. Їхній метаболізм ще
упорядкований. Лише поступово настає біологічна смерть, пов’язана з
припиненням самовідновлення, хімічні процеси стають неупорядкованими, у
клітинах відбувається аутоліз (самопереварювання) і розкладання. Ці
процеси відбуваються в різних органах з неоднаковою швидкістю, що
визначається ступенем чутливості тканин до порушення постачання їх
киснем. Нервові клітини кори мозку є найбільш чутливими. В них
некротичні зміни відбуваються вже через 5-6 хв, при більш тривалому
припиненні дихання і кровообігу настають не зворотні зміни в клітинах
кори великого мозку. Деяким хворим після цього вдається
відновити серцеву діяльність, дихання та інші функції, лише свідомість
не відновлюється. З метою подовження періоду клінічної смерті
використовують загальне охолодження організму. Гіпотермія сповільнюючи
обмінні процеси, забезпечує велику стійкість до кисневого голодування. Використання
гіпотермії в клініці дуже перспективно. Деякі складні хірургічні
операції проводять в умовах гіпотермії. Внаслідок того що біологічна
смерть – тривалий процес. Можливе повернення із стану клінічної смерті
до життя.
|