Смоква. Широке, виїмчасте листя смокви, або фігового дерева, вражає різноманітністю. На одній гілці воно може бути п’ятилопатевим, на іншій галузці того ж дерева — трилопатевим або навіть цільним, іноді з півметра завбільшки. Ця культурна рослина не випадково згадується в Біблії першою після Дерева Життя та Дерева Пізнання Добра і Зла, бо відома з прадавніх часів. І була оспівана великим Гомером! У «Одіссеї» бачимо смокву в казковому саду Алкіноя. А щоб рідний батько впізнав Одіссея після повернення додому, герою довелося нагадати татові про його подарунки — сорок смоков та інші плодові дерева, кожне з яких мало власне ім’я («Одіссея», 7 та 24 пісні).

Так Гомер засвідчив, що у Х—ХІІ століттях до Р. Х. смоква була вже звичайною рослиною на теплих берегах Егейського та Іонічного морів. Понад три тисячі років тому її привезли до Європи з Єгипту або Аравії. Античний ботанік Теофраст у ІV ст. до Р. Х. підтвердив, що греки шанували фігові дерева і кращим із них навіть давали імена… Неплідні ж рослини стародавні садівники вилучали. Завдяки цілеспрямованому відбору виведено багато різноманітних сортів смоков, які родять від початку літа аж до зими.

Густий затінок цього дерева, як і затінок платанів, на Сході дуже цінують; говорячи, що хтось сидить під фіговницею, мають на увазі його душевний спокій, миролюбний стан. Побачивши Натанаїла під фіговим деревом, Христос покликав його згодом до себе в науку, і той став одним з апостолів.

Кажемо: неплідна смоква, неплідне фігове дерево. Цього не знаходимо безпосередньо у Біблії; поширена алегорія виникла на основі оповіді євангеліста Марка (11 : 13—21). Та досить влучно! Адже невибаглива смоква родить щороку; її соковиті, схожі на груші плоди виростають у пазухах листків без будь-якої ознаки квітування. Цей феномен здавна дивував, увівши в оману навіть великого вченого, знавця рослин, автора класичного твору «Система природи» Карла Ліннея, аж поки ботаніки у ХІХ ст. не знайшли йому пояснення. Річ у тому, що запилення й утворення насіння в смокви відбувається приховано, а сам плід може вирости й без цього. Отже, могло бути неплідним лише нікчемне фігове дерево, яке не виконувало свого призначення.

У текстах Біблії смоква часто стоїть поруч із виноградом, бо обидві ці рослини входили до «великої сімки», що забезпечувала добробут, розквіт і мир. Тому знищення фігових дерев було одним із найбільших Божих покарань: «Зберу їх дощенту, говорить Господь: не буде ягід у них на винограді, і не буде на фіговім дереві фіг, а їхнє листя пов’яне» (Єремія, 8 : 13). Плоди смокви, за біблійним узвичаєнням, сусідують саме з виноградом. У сповіді про щасливе минуле в поемі Тараса Шевченка «Великий льох» згадуються ті ж таки біблійні плоди: «А гетьманша, було, вийде… І фіг, і родзинок — всього мені понадає і на руках носить…»

Мають вони і цілющі властивості. Це теж відображено у Біблії: пророк Ісая наказав прикласти до хворого місця пов’язку з фіг — і вилікував царя Єзекію… А нині одержуємо сенсаційні повідомлення про ефективну протипухлинну дію біблійних фруктів — звичайних фіг.

Якщо потрапите весною на теплі береги Криму або Кавказу, не забудьте привезти звідти молоду гілочку смокви. Посадіть її до простого керамічного горщика з доброю землею і щодня поливайте. Гілка неодмінно пустить коріння і за два літа виросте на підвіконні у чудове деревце. А біля кожного листка, без ніякого квіту, з’являтимуться оті загадкові зеленкуваті фіги. Якщо першого літа плоди не вродять, все одно можете почуватися Адамом або Євою в Едемському садку, адже фігових листків у вас буде доволі!

Гранат. Круглі плоди на кінчиках пружних пагонів, повні соковитого гранчастого насіння, а також червоні, наче кров, квіти гранатника здавна були взірцем для образних порівнянь. «Твої губки — немов кармазинова нитка, твої устонька красні, мов частина гранатового яблука — скроня твоя за серпанком твоїм!». Серед прикрас Господнього храму, збудованого Соломоном, привертає увагу мідяне литво плодів гранатника. І сьогодні гранат залишається своєрідним мірилом краси, його обсипані цвітом кущі символізують вічне життя. Довершені уявою художника форми плодів і дзвіночків-квітів зустрічаємо в оздобі інтер’єрів та на декоративних тканинах. «Барва граната» — так назвав Сергій Параджанов один із кращих своїх фільмів.

Плоди гранатника, що їх принесли розвідники Мойсея, мали переконати ізраїльтян у багатстві краю Ханаанського; отже, вони цінували ці фрукти нарівні з виноградом. Хоча гранатник не був однією з головних харчових культур, як фігове дерево або фінікова пальма, проте він вважався показником добробуту разом з іншими рослинами «великої сімки». Незчисленні ягідки під яскравою шкуринкою шанувалися як символ родючості.

Ніжні гранати далеко не завезеш волами, ба навіть кіньми. Тому в Україні ще в середині ХІХ століття були вони рідкісними й дорогими гостинцями. За фольклорною традицією, це яблука з рай-дерева, що росте в далекому ірію заморському, куди на цілу зиму відлітають гуси-лебеді. Така слава граната відбилася в наївних «мальовках» — розписах та вишивках, героїнею яких є птиця Жар. Схожий на павича птах, сидячи на дивовижному золотому дереві, ласує отими казковими яблуками — як у вірші Ігоря Калинця: «Навпроти райські яблука на дереві райськім клювати внадилася рай-птиця віддавна...»

З настанням епохи залізниць і пароплавів «райські яблука» почали у достатку з’являтися на ринках Східної Європи. Та, власне, культура гранатника в Україні ніколи далі Криму не просувалася, за винятком кімнатного граната, дуже схожого на звичайний, але з маленькими листочками, квіточками й плодами. Це карликове деревце останнім часом розповсюдилося по наших містах, збагативши колекції хатніх рослин. Але, можливо, швидке потепління клімату, що настає, спонукає й великі «райські яблука» переселитися на береги Дніпра?..

Виноград. Чому винограду належало таке важливе місце у житті античних народів, легко зрозуміти, згадавши, що їм бракувало більшості знайомих нам фруктів, ягід та овочів. Не було культурних груш, абрикосів, слив та вишень. Людям Старого Світу не були відомі не тільки ананаси, а й картопля, кукурудза, помідори; на городах царювали капуста й буряк. Солодкі апельсини й мандарини з’явились в Європі лише через два з чимось тисячоліття після подій, описаних у Пророчих книгах. Стародавні ж сорти столового винограду ледве чи поступалися нинішнім; вважається, їхні ягоди бували завбільшки зі сливу. Те, що посланці Мойсея ледь донесли одне-єдине гроно з Ханаану, можливо, не така вже й гіпербола.

В усі часи культура винного грона вимагала багаторічної праці, тривалих турбот. Стан виноградників був показником розвитку держави, добробуту її народу. Особливо шанували старі виноградні лози, що утворювали альтанки, де господарі відпочивали біля свого порога, приймали гостей; у книзі пророка Михея вираз сидіти під своїм виноградником і під своєю фіговницею означає мир і спокій. Заповітного звучання сягає образне бачення праці виноградаря як дії духовного очищення і відродження: «Я правдива Виноградина, а Отець Мій — Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила».

Таємницю родоводу культурного винограду вчені й досі не можуть розплутати. Дикий лісовий виноград споконвіку росте на українському Півдні, по заплавах і дібровах. Особливо багато його в передгір’ях Криму. Там він, можливо, прислужився первісним виноробам, людям кам’яної доби, п’ять тисяч років тому. Але лишається загадкою, звідки походить одна з найдавніших культурних рослин — справжній європейський виноград, бо у дикому вигляді він не зустрічається. На береги Дністра, Бугу й Дніпра давні сорти його потрапили з Ольвії, Херсонеса та інших грецьких міст Причорномор’я ще у
VІІ ст. перед Р.Х.; ченці перших християнських закладів сприяли просуванню виноградарства на північ, розводячи винну ягоду в монастирських садах. Згодом виноградна лоза прижилася й у садибах селян і городян.

Оскільки виноградні грона достигають після збіжжя, то скрізь, де існувало виноробство, збирання їх було святковим ритуалом: з піснями, веселощами, танцями, паруванням молоді; цим завершувалося щорічне коло землеробської праці. Та проблема пиятики існувала, мабуть, від початків світового виноробства, про що свідчить життєвий досвід патріарха Ноя, який, сп’янівши, дозволив насміятися із себе синові на ім’я Хам. У Святому Письмі звучать застереження щодо надмірного вживання вина, що спричиняє «мутноокість» (Буття, 49:12), «немудрість, забуття Закону» та хвороби. Але ж, погодьмося, виноградна лоза і грона в цьому не винні!

Олива. Звичайно низеньке, це дерево проте любить світло і простір. Стовбур його нерідко росте криво, примхливо розкинувши гілля навсебіч. Оливові гаї на палестинських пагорбах — олеарії — вражають своєю красою кожного, хто їх уперше побачить. На зиму олива не скидає свого темно-зеленого згори, сріблясто-сірого знизу листя, відтак вважається вічнозеленою. Навесні у пазухах листків з’являються китиці дрібненьких, запашних жовтувато-білих квітів з чотирма пелюстками, трохи схожих на бузкові.

Чорні або темно-фіолетові оливки, завбільшки з невеличку сливу, містять чудову олію. Заради цих плодів, нектару квітів та міцної деревини оливу почали вирощувати за кілька тисячоліть до Р.Х. і визнавали її однією з семи найшанованіших рослин. З’явившись на Близькому Сході, олива вирощувалася у Давньому Єгипті і розповсюдилася по всіх Середземноморських країнах. Звідти її завезли на Кавказ і до Криму.

Однією з причин, чому оливові дерева сприймались як дарунок Божий, є те, що у дикому вигляді, як і виноград, європейська олива не зустрічається. Вона не вимагала особливого догляду, нескладною була й стародавня технологія одержання олії. Дозрілі плоди товкли в ступі або пресували кам’яним точилом. Спочатку спливала найкраща, жовта олія, потім — зеленкувата. Її вживали в їжу, нею лікувалися, освітлювали житло… Вона ж, згідно з релігійними канонами, входила до складу мира для святого помазання при посвяті у вищий духовний сан і в царі (Вихід, 30 : 23—25). З прадавніх часів оливові дерева вважаються ознакою добробуту тієї місцевості, де їх вирощують, міцності й надійності роду, який ними володіє. Завдяки цьому оливова гілка стала емблемою миру й оновлення, тверді земної. Згадаймо хоча б той листок оливи, що його принесла Ноєві після потопу пташка: «І голубка вернулась до нього вечірнього часу, — і ось у неї в дзюбку лист оливковий зірваний. І довідався Ной, що спала вода з-над землі».

Олива — найбільш довголітня з усіх культурних рослин. На Святій Землі окремі оливові дерева сягають двохтисячолітнього віку і є живими пам’ятками історії, свідками євангельських подій. Назва Гетсиманського гаю, де страждав і молився Ісус, перекладається як «олійне точило» — камінь, з-під якого під тиском тече оливкова олія. У цій священній місцині й досі збереглося кілька древніх оливових дерев; християнські ченці збирають кісточки плодів і роблять з них чотки.

Зображуючи природу біблійної країни, письменники й поети не оминали оливу. Вона є окрасою краєвиду в поемі Пантелеймона Куліша «Магомет і Хадиза»: «Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи, лани хвилястого, густого жнива, і обіймалася з виногроном олива».

В Україну оливкова олія завозилася з теплих країв, переважно з Туреччини, і була досить дорогою. Її замінник для харчових потреб знайшовся лише на початку позаминулого століття, коли з американської «сонячної квітки», яка спочатку була суто декоративною, народні селекціонери вивели промислові сорти соняшника. Соняшники прикрасили наші краєвиди незгірше від біблійних олив на радість бджолярам і поетам.

Та якщо соняшнику холоди не страшні, бо він устигає вирости й дати насіння за одне літо, то оливові дерева потребують сухого, спечного літа і м’якої, вологої зими, тобто субтропічного клімату. Вони витримують лише короткочасні морози. Тому-бо культура оливи прижилася в нас тільки на південному узбережжі Криму. Але й тут є олива-патріарх! Під Ялтою, у Нікітському ботанічному саду росте могутнє оливове дерево, що досягло 500-річного віку…

Список використаної літератури:

Рослини в українській культурі. – К., 2000.

Рослини в нашому житті. – Харків, 1999.