Меркурій – найближча до Сонця планета і найменша з „великих” планет;
її діаметр становить близько 0,4 діаметра Землі, маса приблизно в 20
раз менша від земної маси, густина приблизно 5 г/см3. Зоряна доба,
тобто період обертання навколо осі відносно зір, становить 58,65 нашої
доби. Середня відстань Меркурія від Сонця становить 57,9 млн. км, а
зоряне обертання навколо Сонця робить за 88 днів. Через те що
найбільша елонгація від Сонця ніколи не перевищує 280, планета майже
завжди залишається схованою й променях ранкової або вечірньої заграви і
бачити її в наших широтах вдається рідко. Тому про її природу знають
дуже мало. Неозброєному оку Меркурій здається зорею першої величини,
інколи навіть яскравішою; в максимумі блиску він майже дорівнює
найяскравішій зорі небу – Сиріусу. В телескоп Меркурій виявляє фази
подібно до Місяця. Фази ці залежать від його положення відносно Сонця.
Поблизу верхнього сполучення, далеко за Сонцем, він має вигляд майже
повного маленького кружальця. Біля найбільшої елонгації він схожий на
Місяць ц першій або останній чверті, а поблизу нижнього сполучення (між
Сонцем і Землею) набуває форми порівняно великого, але вузького серпа. Спостерігати
Меркурій дуже важко. Поляризація дослідження дають можливість вважати,
що за своєю природою, як і за розміром Меркурій схожий на Місяць.
Очевидно, він не має атмосфери. Час обертання Меркурія навколо осі
точно ще не визначено, але наймовірніше, що він дорівнює часові
обертання навколо Сонця, тобто 88 дням. Це значить, що планета звернена
до Сонця однією стороною, як Місяць до Землі. Тому одна півкуля
Меркурія дуже нагріта сонячними променями (до температури 4000 С, як
показують безпосередні виміри), на ній вічний день, а на другій –вічна
ніч і холод. Через те, що ця планета рухається по орбітах,
розташованих усередині земної орбіти, вона іноді проходить між Сонцем і
Землею. В цей час планету можна помітити на сонячному диску у вигляді
маленького чорного кружальця. Проходження Меркурія трапляються в
середньому 13 раз за століття; вони бувають тільки в травні і
листопаді; останнє проходження спостерігалося 14 листопада 1953 року. У
Меркурія супутників не знайдено. Поверхня Меркурія настільки вкрита
кратерами, що на фотографіях її важко відрізнити від поверхні Місяця. Подібні
вони також за відбивною здатністю і теплопровідністю поверхневого шару.
Помітною відмінністю є мала кількість западин, подібних до місячних
„морів”. Найбільша з них – море спеки – має діаметр близько 1300 км. Через
велику витягнутість орбіти Меркурія здається, що Сонце дивним чином
рухається його небосхилом. У своєму русі воно може прискорюватися чи
сповільнюватися, зупинятися і навіть рухатися у зворотньому напрямі. У
деяких районах Меркурія можна спостерігати ще більш вражаюче явище:
через деякий час після сходу, піддівшись на невелику ворситу над
обрієм, Сонце, наче „забувши” щось важливе під обрієм, поспішає назад,
заходить там, де зійшло і знову сходить. Така є картина відбувається і
на заході: Сонце заходить потім знову сходить на небосхил, піднімається
на невелику висоту і знову заходить. Через відсутність атмосфери
і близькість до Сонця фізичні умови на поверхні Меркурія дуже суворі. В
полудень на екваторі максимальна температура досягає 700 к, вночі
знижується до 100 К і нижче. З’ясовано, що Меркурій має дуже
розріджену газову оболонку, яка в основному складається з гелію, а
також водню (він представлений у набагато меншій кількості), є незначна
кількість аргону, неону, ксенону. Концентрація частинок така, як у
земній атмосфері на висоті 700 км. Ця газова оболонка не є власною
атмосферою планети: силою свого тяжіння. Меркурій захоплює частинки
сонячного вітру, які в середньому через 200 діб покидають планету, а на
їхнє місце надходять нові. Через значну близькість до Сонця
спостерігати подробиці на поверхні Меркурія з Землі було неможливо. І
лише у 1974-1975 рр. АМС „Маринер-10”(США) передала на Землю близько
10000 знімків Меркурія. На них добре видно, що поверхня Меркурія
суцільно покрита кратерами, чим він дуже схожий на Місяць. От тільки
кратери розташовані густіше і вони плоскіші, ніж на Місяці: мають меншу
глибину і меншу висоту кільцевих валів, що їх оточують. Несподівано
було виявлено магнітне поле Меркурій, напруженість якого становить
близько 1% напруженості магнітного поля біля поверхні Землі. Наявність
магнітного поля дозволяє припустимі, що Меркурій має досить велике
металеве ядро, розміри якого можуть досягати 2/3 діаметра планети.
Вважається, що в ядрі зосереджено до 80% усієї маси Меркурія, і цим
визначається його найбільша середня густина серед усіх планет Сонячної
системи.
| 
